Читать «Запізнілий цвіт валінурії» онлайн - страница 28

У залі панувала тиша.

— Немає? Що ж… На цьому й зупинимося. Отже, як я зрозумів, оживляти та лікувати будемо Євгена Терена. І займуться цим Інститут анабіозу та Інститут онкології. Після повного одужання психометричні дані аспіранта доведеться встановлювати вашому інституту, Яне Романовичу. Та про це ми порадимося пізніше. — Гарт почав збирати папери.

Засідання закінчилося. Перемовляючись, присутні почали розходитися. Коли вийшли надвір, сонячний годинник показував пів на другу.

— “Horas non numero nisi seranos”, — наголос прочитав Рос напис на циферблаті і перевів стрілки свого годинника: він відставав на цілу хвилину.

Над сквером у безвітряному спокої висів спекотний полудень.

* * *

Парк виглядав святково. Звучала урочиста музика, танула в духмянім повітрі, розгойдувала його, і здавалося, що кожна квітка, кожна билинка випромінювала якусь одну ноту, а потім всі вони збиралися докупи, аби чіткіше відтворити приховану музику всього живого.

Стояла спека. Млостиво-гарячими пахощами дихали підстрижені кущі живоплоту, листя на них прив’яло; квіти, примруживши очиці, дрімали, незважаючи на те, що сьогодні їх особливо старанно поливали.

У парку було людно, гамірно. Барвисто розквітали фейєрверки, вимальовувалися на голубому тлі неба гігантськими різнокольоровими квітами, які, перегинаючи тонкі миготливі стебла, зависали над головами людей.

Підштовхувані натовпом Ілонка і Дельф ступили на рухому доріжку. Вона звивалася між кущами живоплоту, роздвоювалася, обминаючи стовбури дерев, знову з’єднувалася, розгалужувалася на окремі смужки, котрі то піднімалися вгору над парком, — і тоді люди на них нагадували канатохідців, — то, опускаючись, ховалися у напівтемних зелених гротах.

Потік людей підхопив Ілонку і Дельфа, закружляв у галасливому вирі й поніс на центральну галявину, туди, де в кінці широчезної алеї виднілася прозоро-блакитна будівля, що нагадувала застиглий помах крил велетенського птаха. На даху споруди розташувалися салони відпочинку та майданчик для посадки геліобусів. Щохвилини безгучно, наче строкаті метелики, вони сідали на дах.

Ззовні споруду обвивали спіралі рухомих доріжок, які щільно прилягали до її поверхів. Будівля не встигала поглинати відпочивальників. Люди розтікалися по прозорих поверхах її велетенського черева, наче зависали у повітрі, ходили по ньому. А на спіралях з’являлися дедалі нові й нові групи.

Ілонка з Дельфом обвили споруду по спіральній рухомій доріжці і знову опинилися внизу. Вони просто не мали можливості зійти на жодному з поверхів, натовп плив суцільним потоком, з нього не можна було вибратися, і тільки коли доріжка вибігла на Велике коло перед високим пагорбом, вони вирвалися з його тісних обіймів і зупинилися.

Тут також було багато людей. Вони стояли майже нерухомо і, задерши голови, розглядали незвичайну феєричну картину, намальовану на пагорбі живими квітами. Перед їхніми очима плескалося буремне море. За ним, на задньому плані, блакитні чашечки польових дзвіночків, переливаючись тонами, відтворювали небо, яке зливалося із справжнім. А на ньому з пінистого водограю над овидом піднімалося сонце, щедро бризкало промінням, наче намагалося підсилити спеку. Море бурунилося високими хвилями волошок, кипіло білою піною лілей, а по ньому, ніби вітрильник, що змагається із стихією, плив дельфін. На його чорній лискучій спині, опустивши у воду ноги, сиділа дівчина. Її голову прикрашав вінок, із-під якого, розтікаючись по плечах, у сиву морську піну падала густа злива світло-зеленого волосся. Над морем, супроводжуючи незвичайний кортеж, кружляла зграя чайок. Дівчина простягала до них руки, мовбито сама хотіла злетіти, замішатися у крикливій зграї і на повні груди скуштувати неба. Коли десь з-за пагорба вискакував пустотливий вітер, картина ворушилася, оживала і жила.