Читать «Запізнілий цвіт валінурії» онлайн - страница 23
Анатолий Кириллович Григоренко
Гарт закінчив читати і поклав аркуш. У залі зчинився гамір. Присутні були заінтриговані несподіваним повідомленням. Після хвилинного розгублення посипалися запитання.
— Звідки цей лист?
— Як потрапив до нас?
— Хто ці люди?
— Де вони тепер?
Гарт не знав, кому відповідати.
— Заспокойтеся, зараз про все дізнаєтеся. Слово начальнику археологічної експедиції, яка веде розкопки у приміському лісі, Дельфу Рясту. Він ознайомить вас із своєю знахідкою. Прошу, добродію Ряст.
Помітно хвилюючись, Дельф вийшов за кафедру. Він детально розповів про те, як пощастило йому натрапити у підземеллі на дивне захоронення, про саркофаги, наповнені інеєподібною масою, і про документи, що лежали у скриньках.
— Де ці документи? — знову почулися голоси.
— Чи можна їх побачити?
— Прошу, — за Дельфа відповів Гарт. — Він передав до зали три металеві скриньки.
Одна з них потрапила до Роса. Професор із цікавістю роздивився її, потім зняв віко і обережно вийняв з неї папери, вкладені у невеличку шкіряну теку. Розгорнув і почав читати злинялі рядки машинописного тексту:
— “
Народився 1958 року. Батьки — селяни. Успішно закінчив середню школу. Потому — фізико-математичний факультет університету. Деякий час учителював. Вступив до аспірантури на кафедру обчислювальної математики. Під наглядом лікарів — з вересня 1969 року. Діагноз: рак печінки. Хвороба прогресує. Анабіозу підданий у травні 1970 року в непритомному стані. Під час операції марив…”
Крім цієї анкети, Рос уважно ознайомився з історією хвороби, а коли складав папери до скриньки, побачив на її дні ще один невеличкий аркуш. Дістав і, ледь розбираючи злинялі слова, писані швидким знервованим почерком, прочитав:
— “Любий Євгене!
Мені часто, так часто згадуєшся ти. І що далі, то частіше. Пощо так? Інколи я навіть заздрю тобі. Боже, що я пишу? Заздрю… Але від правди нікуди не втечеш. Мені заздрісно, що ти ще довго залишишся таким же молодим, двадцятип’ятирічним юнаком, яким я зустріла тебе і запам’ятала на все життя. А можливо — тому що… Тільки ні! Просто, як і кожна жінка, я, мабуть, старію.
Тепер у нас весна. Така ж буйна і розкішна, як тоді. Пам’ятаєш? Ішов перший громовий дощ. Густі краплі періщили по шибках і розпливалися по них цівочками. Сутеніло. Я тихо зайшла до палати. Ти лежав, надсадно зітхаючи. Я боялася обізватися. Потім ти почав нервувати, ображатися на лікарів, а відтак і на весь світ. Я хотіла заспокоїти тебе. Тільки чим я могла заспокоїти? Підійшла до ліжка. У тебе було бліде воскове обличчя, на якому жили, згасаючи, сині очі. Я зрозуміла: життя скоро покине їх. Власне, про це я знала раніше, хоч і не говорила тобі. Не ображайся. Так було треба.
Пам’ятаєш, я нагнулася і поцілувала твої губи. Ти заплющив очі. Потім було щось гірке, неприємне. Відтоді твій погляд почав цуратися мене. Чому? Чому все так? Невже для щастя людині відпускається лише мить? А потім… Мені тяжко про це згадувати. Потім — ти нічого не пам’ятаєш. А для мене дійсність перетворилася в жахний сон: стишена метушня лікарів, консиліуми, анабіоз, склеп, підземелля… Не знаю, як я все пережила.
