Читать «Запізнілий цвіт валінурії» онлайн - страница 21

“Цікаво, хто запрограмував їм цю безглузду гру? — подумав Рос. — Не могли ж вони додуматися до цього самі”.

Він перейшов через подвір’я і попрямував до величезної мармурової плити, що лежала біля тераси. На мить зупинився, спостерігаючи, як по гладенькому циферблаті, вибитому на плиті, повзе тінь — стрілка сонячного годинника.

“Horas non numero nisi seranos” — прочитав напис, що півколом обрамляв циферблат. Ці слова, написані золотом, були символом, який закликав людей рахуватися тільки з найкращими, найщасливішими порухами долі, зневажати часи її гіркоти, завжди повертати своє життя до сонячної сторони речей, нехтуючи усім чорним, горезвісним: у темні захмарені дні сонячний годинник обліку часу не вів. Він відраховував тільки секунди сонячної долі. Можливо, саме тому Рос любив звіряти з ним час.

Широкою алеєю професор наблизився до дверей. Вони самі, наче за командою, розчинилися, і гучний жіночий голос з металевими нотками зустрів його словами:

— Ласкаво просимо. На вас чекають у залі засідань.

Переступив поріг і опинився у високій куполоподібній залі-фойє. По пригашених пастельних тонах високих стін літали птиці фресок, гармонійно вписуючись у загальну конструкцію просторого інтер’єру. Посередині зали, високо, аж до стелі, що нагадувала блакитне небесне склепіння, пружно бив водограй. Лунко кришився фейєрверком розбитих бризок у невеличке плесо басейну-акваріума. Срібно вилискуючись лускою, у ньому бавилися рибки, неначе змагалися віртуозністю своєї гри. Рос підійшов ближче до басейну, ніби тільки для того й поспішав сюди, щоб помилуватися його розкішною знадою та подивитися на рибок.

— Не зволікайте, професоре, — почувся той же жіночий голос. — На вас чекають у залі засідань.

Рос похопився і підійшов до люка антигравітаційного колодязя. Натиснув на кнопку, дією штучного гравітаційного поля повернув колодязь на 90 градусів, увійшов усередину і вільно поплив тунелем, що здавався тепер горизонтальним. Вийшов на двадцятому поверсі.

Тим часом у залі засідань зібралося багато визначних людей: тут були вчені, митці, провідні філософи, журналісти, почесні громадяни. За столом, що стояв недалеко від кафедри, Рос побачив бородатого юнака, того самого, який сьогодні так несподівано з’явився поруч з Гартом на екрані відеотелефону, збентеживши Ілонку. Юнак пильно спостерігав за Гартом.

У залі стояв стишений гамір.

Готуючись відкрити збори, Гарт перебирав якісь папери. Вигляд у нього був заклопотаний. Присутні займали місця за довгим столом, накритим зеленим оксамитовим настільником.

Рос пройшов до столу, розшукуючи когось із своїх знайомих. Зрештою підсів до Миродіта. Привітався. Але той не озвався. По виразу очей Рос зрозумів: Миродіт чимось заклопотаний. Саме в цей час Миродіт налаштувався на біополе композитора Стахинського, згадуючи ритми його нової симфонії. Художник повністю потрапив у полон музики. Під ніжно-срібні орпеджіо арф у його уяві вимальовувалися квітучі поля і пухнасті хмарки над ними, золотаві крапелинки дощу, що падали з неосяжної високості і м’яко шаруділи, перестрибували з листочка на листочок і губилися внизу в густому різнотрав’ї. Миродіт повністю віддався ритмам симфонії. За його передбаченням вони мали сприяти ростові певних видів рослин. Він любив музику, але, окрім естетичної насолоди, завжди пов’язував її сприйняття з життям та розвитком рослин.