Читать «Запізнілий цвіт валінурії» онлайн - страница 19

— Гаразд, носитиму.

— А цю передай Вілені, — хлопець зірвав ще одну квітку. — Я не прощаюся. Сподіваюся, зустрінемося на святі.

— До зустрічі, — відповіла Ілонка і побігла до кімнати, аби переодягтися.

Їй теж пора було збиратися на роботу.

* * *

До науково-дослідного Інституту проблемних питань біопсихіатрії — півгодини ходьби. Правда, можна скористатися швидкісними тротуарами-ескалаторами і дістатися хвилин за п’ять, але Ілонці звично пройтися парком, помилуватися деревами та квітами, наслухатися щебету птаства, насолодитися мирним спокоєм ранкового міста. Для неї це найкращі хвилини відпочинку перед тим, як зайти до лабораторії і засісти за прилади та діаграми.

У парку — тиша. Снують у безвітрі трудівниці-бджоли, пахне медовим цвітом акацій та лип, ще не зовсім прокинувшись, м’яким туманом дихає озеро, віддзеркалюючи патлаті тіні плакучих верб у своєму чистому лоні.

Ілонка пішла по греблі. Її тінь загойдалася на воді, химерно розпливаючись хвилястими лініями. По той бік озера, на піску, бавилися засмаглі дітлахи-дошкільнята; вже проснулися квіти, дерева і птаство, парк поволі оживав, скидаючи з себе густе сизувато-біле покривало сну.

Поминула озеро та парк і вузенькою порослою травою стежиною вийшла в яблуневий сад, з якого, мовбито велетенський океанський корабель, який ряхтів кришталевими вітражами, випливала ажурна споруда інституту.

Білена була вже в лабораторії. Сиділа за столом і поралася біля колбочок: перемивала їх у спирті, просушувала, потім наповнювала якоюсь каламутною рідиною і перебовтувала її з іншою. Маленькою піпеткою брала крапельку тої рідини, виливала на скляну підставку мікроскопа і, розгледівши зрозумілий тільки їй світ мікроорганізмів, щось записувала у товстелезний журнал.

— Із святом, Вілено, — привіталася Ілонка.

— Тебе теж, — не полишаючи роботи, відказала Вілена і навмання простягла маленьку долоню. — Сьогодні ти чомусь пізніше, — мовила заклопотано. — Щось трапилося?

— Ні, все гаразд. Просто довго поралася біля квітів. Адже сьогодні їхнє свято.

— Так, так…

— До речі, тобі привіт від Миродіта. Запрошував до парку.

— Де ти його бачила?

— Заходив уранці. Поспішав до своєї картини.

— Хвилюється?

— Навпаки. Веселий, життєрадісний, як завжди.

— Це добре, — відірвалася від мікроскопа Вілена. — Гарний настрій — запорука успіху.

— Талановитий художник, — сказала Ілонка. — Якось я бачила його останню картину в парку Диких Троянд. І досі не можу збагнути, як можна все так тонко продумати, ще в насінні підібрати кольори квітів, уявити їхню тональність? До того ж ще й музикою захоплюється. Талант…

— Талант, — повторила Вілена.

— Кажуть, змагання проходитимуть по секціях окремих художніх напрямків. І мені здається, що в жанрі декоративно-квітникарського живопису Миродіт обов’язково переможе.

— Я теж так гадаю, — Вілена знову взялася за працю.

Ілонка підійшла до вікна і, прикривши долонею очі від сонця, виглянула на подвір’я.

— Шеф іде.