Читать «Запізнілий цвіт валінурії» онлайн - страница 121

Що їм сниться? Минуле? Майбутнє?

Певно ж — минуле. Про майбутнє люди його епохи могли тільки мріяти. Сни ж завжди мають реальну основу. Мабуть, у снах їхнє попереднє життя обростає несуттєвими дрібницями, золотими сплесками вимислів, перетворюється у білосніжну, блакитну а чи в рожеву казку. Справді, що може наснитися людині за півтисячі років безперервного сну? Минуле? Тільки минуле. Як би він хотів зараз повернути його. Але час неповоротний. Пожадливо краде він секунди у вічності і ніколи не повертає назад. Одну за одною. Одну за одною… Тук, тук, тук… — пульсує годинник, наближаючи людям день і ніч, зиму і весну, літо і осінь. Час завжди спішить у майбутнє. А він хотів би повернутися в минуле. Хоча б одним оком глянути на нього, а тоді уже й…

І уявив себе Євген на вулиці рідного міста. Начебто повертається він, як блудний син, із далекої мандрівки, з цікавістю розглядає людей, впізнає знайомих, придивляється до будинків і парків, садів і скверів, бачить рідні місця, де минула його юність. Він знову опинився там, за горами і ріками часу, в далекому тридев’ятому царстві, в казковій країні своєї молодості, де треба нападати і оборонятися, захищатися і знову кидатися в бій, любити і ненавидіти, кохати й мучитись.

Хвороба, випадковість, анабіоз, п’ятсот років — і знову життя, чуже, безрадісне. Експеримент? Так, експеримент. Але ж людина належить своєму часу і повинна розділити всі його радощі і турботи, доброчесності і вади, добро і зло. І тут немає вибору. Немає іншого виходу. І, можливо, саме в цьому найбільший експеримент людського життя. Загальна сума добра завжди перевершує зло. Саме тому й існують вони, люди сучасності, люди космічної моралі, серед яких він не зумів прижитися. Але що подієш? Йому не пощастило. Він не зумів знайти своє місце в минулому і тепер повинен поквитатися за все.

З великою тугою і ніжністю дивився Євген на задубілі воскові обличчя своїх співвітчизників. Суворі й мовчазні, лежали вони, ледь проступаючи крізь біле покривало морозильної маси. І раптом Євгенів мозок пронизала жахлива думка. А що, як оживлять і їх? Примусять ні в чому не винних людей страждати і мучитися так, як страждав і мучився він? А що, як і вони перед лицем ідеальних стосунків нового суспільства покажуть свою моральну неспроможність, переживуть свою власну поразку? Непідготовлених, беззахисних кинуть їх у світ зовсім інших уявлень і понять, змусять жити за іншими законами і принципами. Чи зможуть вони засвоїти їх? Він, наприклад, не зміг…

Євген підозріло оглянувся. Начебто за ним міг хтось спостерігати у цьому порожньому склепі-морозильнику. Навколо чатувала тиша. Швидким рухом Євген схопив із підлоги гранітний уламок фриза і з усієї сили вдарив ним у плексигласовий ковпак. По прозорій відполірованій поверхні, ніби зморшки по обличчю старезної людини, в усі боки розповзлися глибокі тріщини. Він ударив ще раз, потім — ще…

З невгасимою люттю він бив і бив, аж поки з ковпаків не посипалися на підлогу гострі блискучі друзки.

Зупинився, переводячи подих. Тепер можна спокійно перепочити. Сів на мармурову плиту біля східців і витер із лоба холодний піт. Все. Діло зроблено. Тепер їх ніхто не зможе оживити. Ніколи вони не довідаються про той жах, який довелося перенести йому. Про жах — потрапити в суспільство, яким колись марив, яке бачив уві сні, наближав усім своїм життям і в яке не зумів увійти досвідом життя попереднього.