Читать «Запізнілий цвіт валінурії» онлайн - страница 123

Повагом, ніби перед сном, Євген почав роздягатися. Акуратно склав на пісок одіж і зайшов у озеро. Лоскотливо пестячи тіло, ласкою і теплом зустріла його вода. Рівними ударами пульсувало серце. Він прислухався. У вечоровій тиші, ритмічно карбуючи секунди, плинув час. Тут-тук-тук!.. Секунда за секундою… Секунда за секундою. Плинув, наближаючи майбутнє. Яким воно буде? Радісним і світлим, чи покритим млою невідомості? Чим виміряти його? Де знайти такий годинник? Багато мудрих механізмів придумало людство, але такого годинника поки що немає. Часу не можна виміряти, не можна помацати пальцями. Він набирає реальної зримості тільки в діях людей і відраховується чисто умовно. І стає якось ніяково, коли замислюєшся над тим, що все життя — радість і смуток, добро і зло, вся суєта перебування на цьому дивному світі — вимірюється якимись секундами, хвилинами, годинами, вимірюється такими ще недосконалими механізмами. Вимірюється нерівними проміжками простору в залежності від величини циферблата, по якому бігають стрілки. Людина проходить один шлях, стрілки — інший. Різні шляхи, різні проміжки долі, і тільки він, час, спільний для всього. Для стрілок, для людей і для сонця…

Тук!.. Тук!.. Тук!.. — Відлічує секунди годинник на Євгеновій руці. Він зняв його, вийшов з води і поклав на білу стрічку піщаної коси. Потім помаленьку, аби не порушити епічної тиші, крадучись, ніби злочинець, пішов у воду, залишаючи за собою разочок дрібних бульбашок, що піднімалися з дна. Вода приязно розступилася перед ним, приймаючи тіло в чисте незаймане лоно. І вже потім, коли голова сховалася під поверхнею, на ній, наче німби, запульсували правильні кола і, збільшуючись до неосяжності, згасли на глянцеві зоряної палітри. Там, де був їхній уявний центр, через якийсь час, порушивши спокій озера, виринула непоказна маленька квіточка. То запізнілий цвіт валінурії, так необачно відірвавшись від стебла, сплив на поверхню шукати свою вередливу подругу. Він не знав, що вона вже кілька днів тому сховалася у товщу води, аби там виколисати плід нового життя.

Легенький вітерець підхопив нерозважну квітку і поніс її до берега, туди, де на піщаній косі невтомний годинник відраховував секунди і дбайливо складав їх у незриму скриньку вічності.

Над озером знову запанувала насторожена тиша.

* * *

Дельф торкнувся гілки, і вона зашуміла. Важкі краплі роси, немов намисто, запорощали в траву. Легка тінь затремтіла на стежині. Відтак гілка впокоїлася. Дельф обережно відхилив її, пропускаючи перед себе Ілонку. Коли дівчина проходила повз нього, він не втримався і обняв її. Їхні погляди зустрілися. Похитуючись зеленим гіллям, в Ілончиних очах оживав викупаний зливою ліс. Мов пелюстки квітки, розтулилися і затремтіли вуста. Дельф потягнувся до них.

— Не треба, любий. Тільки не зараз, — Ілонка відвела його руку і пройшла вперед. Хлопець відпустив гілку. Вона стрепенулася і патлатою лапою замахала вслід.