Читать «Запізнілий цвіт валінурії» онлайн - страница 119

Євген ішов не кваплячись. Нараз перед очі випливло мертве обличчя академіка, який врятував його від людського гніву. Спокійне і натхненне, воно не осуджувало і не вимагало нічого натомість втраченого життя.

“Не чіпайте його! Чуєте, не чіпайте. Він сам собі кара!”

Ці слова гучним відлунням дзвеніли у вухах, спонукали самому розібратися в усьому, визначити міру свого покарання. Це було найстрашнішим. Самому собі визначити кару.

Щораз далі й далі пробирався Євген поміж кущами вузенькою лісовою стежиною. Шорсткі пагони ожини чіплялися за одіж, дряпали руки. Віття дерев боляче стьобало по обличчю. Ішов, не знаючи куди.

Маленький їжачок виповз на стежину, озирнувся довкруж і поспішив заховатися у кущах.

“Був — і немає його, — подумав Євген і зупинився. — Цікаво, на щастя чи на лихо перебіг він мені дорогу?” — Кисло усміхнувся, почуваючи себе глибоко нещасливим.

Так. Було б значно простіше і легше, якби академік або люди самі осудили його. Тоді б він був би позбавлений цих гнітючих думок, і тягар відповідальності якоюсь мірою звалився б із нього, ліг на плечі інших. Можна було б, скажімо, згодитися з їхнім рішенням, заперечити його, принаймні він мав би право на голос, право на протест. Тоді б він сказав усе, що думає про них. А так… Він позбавлений навіть цього права. Старий академік назавжди відібрав його і поніс із собою. І він, Євген, уперше в житті зіткнувся з жахливою реальністю, коли в усьому потрібно розібратися самому. Розумів: треба щось робити, але не знав що. “Ти, Євгене, людина відсталої моралі”, — згадалися слова Ілонки. Легко сказати. Людина відсталої моралі. А запитати б її, що ж воно таке мораль взагалі? Колись, у його часи, моральними були навіть війни. Тепер вони назавжди зникли з життя людей. Тобто стали аморальними. Але навіть від них залишилося щось таке, що ще довго живитиме моральні засади наступних поколінь. Можна припустити, що саме війни виховали в людині духовні сили мужності, відваги, сміливості, прагнення свободи, власної гідності. Може, саме вони розбудили в ній сили, які віками б дрімали в глибинах душі, не знайшовши шляхів свого розвитку. І хоч тепер ці сили спрямовуються в благородне річище діянь, але нікуди не подінешся від явищ, які породили їх. Від цього ці сили духу людського нічого не втрачають, вони довго залишаться чистими і недоторканими, і ще не раз стануть у нагоді тим, хто з величезної скриньки надбань цивілізації вибиратиме цеглу для світлої будівлі моральних підвалин прийдешнього. Ні, він аж ніскільки не виправдовує себе, але що вдієш, якщо природа створила його саме таким, а не іншим. А який він є? Гарний?.. Поганий?.. Тепер йому байдуже. Кажуть, що найнегативніші явища обов’язково несуть у собі часточки чогось гарного. Отож…

Ліс густішав. Крізь хитросплетену сітку жовтого листя на голову цідилися остиглі промені надвечірнього сонця. Пахло прохолодною сирістю в’ялої трави і терпкою згірклістю достиглих ягід ожини. Євген зупинився. Насторожено прислухався до дзвінкоголосої тиші. Ніщо не порушувало її. Зірвав кілька ягід і кинув у рот. Кислуватим холодком вони розтанули на пересохлому язикові. З кущів, злякано крикнувши, випурхнув птах. Пружними крильми залопотів по листю і, гублячи пір’я, шугонув у небо. Євген пішов далі. Гіркі спогади знову повернулися до нього. Важкими молоточками били у скроні, вимагали відповіді.