Читать «Запізнілий цвіт валінурії» онлайн - страница 116

— Так, так. Ворон воронові око не виклює, — розмірковував уголос Козир. — Сьогодні тебе схопили за руку, завтра мене. Отож треба бути солідарними. До того ж списувати один у одного як не цілими абзацами, то принаймні думки красти — стало нормою, не вважається злочином. Либонь, саме тому розплодилося тих учених, як сарани. Штук по три на кожну нормальну людину.

— Твоя правда, — погодився Гаркун. — Справжніх учених, котрі рухають науку, на пальцях можна порахувати, зате докторів наук… Ім’я їм — легіон. Але як би там не було — погорів наш професор, зганьбився.

Гаркун і Козир так захопилися, що забули, мабуть, про присутність Ніни і Станіслава, які мовчки слухали їхню розмову, аж раптом Станіслав запитав:

— То, виявляється, професор Цівка Василь Павлович, про якого все наше місто говорило після опублікування того фейлетона, і є прообраз вашого Олександра Івановича, аспірантом у якого був Євген Терен?

— Так, це він, — схопився за голову Гаркун. — Ви його знаєте?

— Знаю. Він часто бував у нашій бібліотеці. Пам’ятаєш, Ніно, такий завжди чемний, розважливий, елегантний…

— Прилизаний до нудотної непристойності, — підхопила Ніна. — Не чоловік, а слимак. Від такого нічого гарного не чекай. Одразу видно: з поріддя лакуз.

— Мабуть, і Теренові засів він у печінках гірше хвороби, коли першого, кого згадав, заговоривши після п’ятисотрічної сплячки, був саме він, його шеф. Як це у вас там: “Шеф свиня… Високоосвічений мерзотник… Дипломований мерзотник…” Здається так, Антоне Карповичу, характеризував його Терен? — допитувався Станіслав.

— І, як виявилося, не помилився. Але ж… Погоріли ми з тобою, Олесю. Прохопилися словом, як необачні хлопчаки.

— Прохопилися, — чухав потилицю Козир. — Сказано: язик мій — ворог мій.

— І ще сказано: слини не підхопиш, а слова назад не вернеш. Сказав “а” — треба говорити “б”. Краще вже нехай молодята дізнаються правду від нас, аніж од того плагіатора, того прилизаного слимака. Адже ви, Станіславе, тепер, напевне, будете розшукувати цього Василя Павловича, аби дізнатися від нього про особу Євгена Терена?

— А що його шукати! — сказав Станіслав. — Сам прийде по першому моєму телефонному дзвінку. Я теж інколи підбираю для нього матеріали в своїй бібліотеці.

— Ясно, — мовив Гаркун. — Отже, нам нічого не лишається робити, як розказати, хто такий Євген Терен. І ми вам розкажемо, але за однієї умови: нехай це буде нашою спільною таємницею. Як, Станіславе?

— Я згоден.

— А ви, Офелійко?

— Я теж, — не роздумуючи, погодилася Ніна.

— Справа в тому, що нам би не хотілося, аби змінилися стосунки між матір’ю і сином після того, коли син дізнається правду про свого батька. Адже мати, і ми це знаємо напевне, приховує від сина правду про те, куди подівся його батько. І, мабуть, правильно-таки й робить. От, наприклад, ви, Станіславе… Як би було вам, коли б… Ви маєте батька?.. Хто він?..

— Ні, я свого батька не пам’ятаю, — голос Станіслава затремтів.

— А де ж він? — домагався Гаркун.

— Загинув у авіаційній катастрофі. Десь над океаном… Коли я був ще в утробі матері.