Читать «Запізнілий цвіт валінурії» онлайн - страница 115
Анатолий Кириллович Григоренко
Вони стояли на палубі серед принишклого натовпу, милувалися краєвидами. Катер уповільнив хід, описав півколо і лівим бортом почав швартуватися. Подали трап, і пасажири зійшли на берег.
— А тепер за мною! — скомандував Козир. — Нас чекає смачна вечеря.
Гаркун задоволено потер руки:
— Подивимося, чим ти нас пригощатимеш. Мабуть, у себе вдома ти запровадив меню, запозичене там, у людей майбутнього?
— Дещо є, — сказав Козир.
— От і пригостиш наших дорогих гостей. Що ж до мене, я віддаю перевагу шматкові смачної шинки, тарілці гарячого борщу, окрайцеві хліба, натертому часником, і чарчині горілки для апетиту. Надіюся, знайдеться у тебе й таке?
— Для тебе знайдеться все, — засміявся Козир і подружньому поплескав Гаркуна по плечу. — Ходімо вже, а то нас зачекалася дружина. Наказувала не баритися.
— У такому разі давайте зупиняти таксі, — запропонував Гаркун. — Так буде швидше.
— Навіщо? — здивувався Станіслав. — Поїдемо моїм автомобілем. Ми зупинилися зовсім близько звідси. Он у тому будинку, — він показав рукою на будинок Есмеральди Іполитівни, що червоною черепицею даху виринав із густої рослинності.
— Геніально! — зраділа Ніна. — Поки ти, Славку, заводитимеш мотора, я швиденько перевдягнуся. Не йти ж мені у гості в такому вигляді, — вона провела руками по своєму бездоганно припасованому до талії дорожньому костюмові.
— Правильно. Перевдягніться, Ніно. Офелія мусить виглядати елегантно. Тільки залишіть удома свою косметичку. Вона вам ні до чого. З нею ви почуваєтесь якось непевно, — не забарився вколоти Гаркун.
— Гаразд, Антоне Карповичу, — Ніна опустила очі й відчула, як її щоки знову заливає рум’янець.
Коли вони вийшли на набережну і попрямували до будинку Есмеральди Іполитівни, Станіслав повернувся до розмови, розпочатої на катері. Обережно запитав Гаркуна:
— Антоне Карповичу, а виведений вами у повісті образ Олександра Івановича, цього вельмишановного професора, теж має свого прототипа?
— Має. До того ж він — гарний, як виявилося, тип. — І, звертаючись до Козира, запитав: — Ти чув, Олесю, що встругнув наш вельмишановний професор? Всього можна було сподіватися, але щоб такого!..
— А що? — зупинився Козир.
— О, та ти в своїй провінції газет не читаєш, від життя відстаєш. Наш Олександр Іванович звинувачений у плагіаті. Фейлетон був у газеті. Не читав?
— Не читав.
— Тоді слухай. Професор оточив себе аспірантами, подібними до Євгена Терена, і примушував їх збирати матеріали для своєї монографії. А ті, не мудруючи, абзацами списували з книжок його ж таки колег і підсовували своєму шефові. Монографія вийшла друком, отоді-то й зчинилася катавасія. Професора, як мовиться, застукали на гарячому. Скандал…
— Яка ганьба! — вигукнув Козир. — От тобі й наука! Правду говорив Терен: чистої науки не буває… І чим же, Антоне, все закінчилося?
— А нічим. З таких сходить усе, як з гуски вода. Ну там розберуть на зборах, у гіршому випадку догану винесуть, яку через рік знімуть. Не бійся, ученого ступеня не позбавлять. Чомусь так робити не прийнято. Вчений ступінь присуджується довічно.