Читать «Запізнілий цвіт валінурії» онлайн - страница 114

— Смішний ти, Олесю! — голосно зареготав Гаркун. — Яка думка?! У нього ніяких думок не було ніколи. Йому нічого було думати. За нього це робили інші. Адже зі своїми думками й на неприємність можна наразитися. А так — усе просто. Існує офіційна думка, а твоя критика з нею збігається. А коли ота порожня словесна еквілібристика, під яку підведено ідеологічну основу, набуває статусу офіційної думки, тут уже, як кажуть, Олесю, у вас на півдні, не до жартів. Ось так, дорогенькі мої, можна все повернути, зробити з мухи слона.

Гаркун замовк.

— М-гу, — затарабанив пальцями по столу Станіслав. — Уявляю. Не легко, мабуть, вам довелося з тією повістю.

— Нелегко, — підтвердив Козир.

— А ви пробували спростувати, захиститися? — запитала Ніна.

Гаркун пояснив:

— Ми опинилися в ситуації, коли захищати себе було можна лише незаконним шляхом. Але ми відмовилися від такого захисту. Ми просто замовкли. І кожен зайнявся своїм ділом. Я — шахами, Олесь — накачує м’язи підліткам. Сучасним бройлерам. Здається, так їх тепер називають? Так би мовити, прищеплює їм фізичну культуру, без якої вони, бачте, не будуть гармонійно розвиватися. А що нам залишилося робити? І хоч часи змінилися, але й ми вже не ті. Втрачено даремно найкращі, найпродуктивніші для людини роки. Сумно все це, але факт. Скільки можна було зробити! Заспокоює одне: не тільки нам таке припало. Ціле покоління людей прожило пустоцвітом. За винятком одиниць, котрим правдами й неправдами вдалося пробитися крізь заслони словоблуду, чиновшанування, фарисейства, підлабузництва, непотрібного опікунства, гніту будь-якої свіжої думки, що йшла врозріз із офіційною тріскотнею про загальне благополуччя. Ціле покоління людей… Але і це мало втішає. Завжди відчуваєш на душі якусь гризоту, ущербність, наче завинив перед кимось.

— Насамперед, Антоне, ми завинили самі перед собою.

— Хто це ми? — Гаркун втупився в Олеся гострим поглядом.

— А все оте покоління, про яке ти говориш, що прожило пустоцвітом.

— Це ж чому?

— Бо поводилося, як отара баранів, яка покірно йде, куди її гонять.

— Твоя правда, — згодився Гаркун. — Але годі про це. Давай краще помилуємося панорамою вашого міста. Катер скоро причалить, а ми тут теревені правимо. Від цього нічого не зміниться. Ходімо на верхню палубу.

Вони швидко зібралися і, проштовхуючись крізь натовп, піднялися на верхню палубу, де також було повно людей.

Сонце низько повисло над горизонтом, скісними променями освітило черепичні дахи старих будівель, що почіплялися на стрімких пагорбах, стікаючи з них до моря вузенькими кривульками вулиць, і білокам’яні громаддя сучасних висотних споруд на самому березі затоки, зеленим глянцем забуйнувало у свіжому листі тропічної рослинності, гострими блискітками розсипалося по гребенях дрібних хвиль, які лагідно стелилися під корму катера. Пролунав гудок — і катер почав розвертатися, заходячи до причалу.

— Ну, що скажете? — не без гордості за своє місто запитав Козир.

— Справді, як на картині, — сказав Гаркун і запитав у Ніни: — Ви вдоволені прогулянкою?

— Дуже вам вдячні. Особливо Олесю Архиповичу. Це його ідея.