Читать «Запізнілий цвіт валінурії» онлайн - страница 110

— Все готово, Славку, — Ніна засунула долоню в свою валізку. — Було б що писати.

Вони непомітно підійшли до столика, зупинилися, прислухаючись до розмови.

— Ти занадто категоричний, Антоне, — запально доводив Козир. — Як-не-як — вона мати. Цікаво, як би ти повівся на її місці. Забудь нарешті свої давні образи. Це тобі не личить. У шахістів мусять бути міцні нерви. Вибач людям ті прикрості, що вони завдали тобі. Пригадую, ти сам колись говорив, що уміння вибачати — властивість сильних. А ти ж у нас, здається, сильна особистість.

— Годі про це, — сказав Гаркун, помітивши Ніну й Станіслава. — Розкажи краще молодятам, що відбувалося он на тих стрімчаках мільйони років тому. Чи не з цих, бува, кратерів виповзло на світ божий життя та й почало переливатися у дивовижну розмаїтість форм, аж поки не докотилося до пото заріепз, рядовими представниками якої є ми з тобою. Напруж свою пам’ять…

— Не знаю. Мене тоді не було, — серйозно відповів Олесь. — Може, ти пофантазуєш на цю тему. — Він звівся із стільця, пройшовся по палубі. — Подобається? — запитав Ніну, кивнувши головою на вкриті застиглою магмою скелі, що поволі віддалялись, огортаючись серпанком.

Катер розвернувся і ліг на зворотний курс.

— Казка, — сказала Ніна, вмощуючись на стілець. — Але ми, здається, завадили вашій розмові. Ви щось так жваво обговорювали…

— Дрібниці, — обізвався Гаркун. — Не зважайте. У нас із Олесем безліч тем для постійних суперечок. От ми й торкнулися однієї з них.

— Цікаво, що ж це за тема, якщо не таємниця? — запитала Ніна, і Станіслав помітив, як її рука занишпорила по валізці, що лежала у неї на колінах.

— Чого ж… У нас таємниць немає. Просто Антон ніяк не може пробачити одній жінці, яка позивалася з нами після опублікування в журналі тієї повісті.

— А хто ж ця жінка? — вирвалося у Станіслава, і він одразу зрозумів, що його запитання недоречне.

— Не має значення, — ухилився од відповіді Козир. — Хто б вона не була, її треба зрозуміти. Бачте, нам не вдалося заховати її особу за псевдонімом, вона упізнала себе, обурилася, що ми розповіли про її інтимні зв’язки з Євгеном Тереном, тобто з чоловіком, якого ми назвали Євгеном, що ми, мовляв, покепкували над його пам’яттю, понавигадували казна-чого. А у неї — син. Що буде, коли він дізнається правду, яку вона приховала від нього? Процес вона, певне, не виграла, але справа набула такого розголосу, що за нас взялися вже не юристи, а літературні критики, які побачили в нашій писанині те, чого там немає, не було, та й не могло бути, бо ми ставили собі за мету зовсім інше.

— У повісті ця жінка — Ірина? — допитувався Станіслав.

— Так, — сказав Гаркун, припалюючи цигарку. — Медсестра.

— І вона жива? — запитала Ніна.

— Жива-здорова, — Гаркун подивився довкола. — Олесю, показалося твоє місто. Справді, з моря воно виглядає чудово.

— А я ж говорив вам, — сказав Козир. — Погляньте, яка панорама!

— Та жінка і тепер працює медсестрою? — боячись перервати розпочату розмову, запитав Станіслав.

— Беріть трохи вище. Тепер вона славнозвісність.

— А де вона мешкає? — Ніна ніби ненароком поклала на стіл валізку і ледь помітно підморгнула Станіславові.