Читать «Запізнілий цвіт валінурії» онлайн - страница 109

Невдовзі катер обминув великий покритий лісом мис, що довгим рукавом виступав у море, і на овиді показалися стрімкі нагромадження скель, що здіймалися з води, розмивалися сизуватим серпанком.

З репродуктора почувся голос екскурсовода: “Ми підпливаємо до заснулого вулкана. Письменники, поети, художники, вчені присвятили цим місцям багато зворушливих рядків, картин, досліджень… Але найліпше помилуватися цією красою ось так, в натурі. Якщо уважно придивитися, ще й зараз можна побачити жерла, з яких 160 мільйонів років тому вивергалася вогненна магма. Он її потоки застигли на південних схилах гори. Можна побачити величезні вулканічні бомби і уявити ту силу, яка виштовхувала їх з надр землі, зминаючи в складки гірські породи, що лежать тепер, помережані глибокими тріщинами…”

Пасажири скупчилися на лівій палубі, уважно розглядаючи цей унікальний витвір природи. Ніна прихилилася до Станіслава, що стояв, зіпершись на поручень, замислено сказала:

— Яка велич!.. У порівнянні з нею людина видається малесенькою комахою, а її діяння не варті жодної уваги.

— Так уже й не варті! — сказав Станіслав і обняв Ніну за худенькі плечі. — Ходімо звідси, Офелійко. Тут вітер, тобі холодно.

— Ні, ні! Зачекай, Славку. Дай подивитися. Адже перед нами застигла вічність. Де ти ще побачиш таке? Уявляєш, що тут творилося сто шістдесят мільйонів років тому? Справжнісіньке пекло. А тепер усе тихо, статечно… Пливе катер, світить сонце, ширяють чайки, звучить музика, і ти маєш змогу зійти на берег і рукою помацати цю вічну велич, створену природою. Ні! Мені не вкладається в голові. Сто шістдесят мільйонів років — і серед них якась малесенька мить людського життя. І та мить дісталася й на нашу долю, Славку. Цілком випадково. А ми, як це не дивно, не завжди вміємо нею розумно користуватися, і життя наше проходить у вічних непорозуміннях, дріб’язкових клопотах, якійсь, я б сказала, варварській сліпоті й глупоті. Люди тільки вдають, що вони розв’язують якісь проблеми, котрі, до речі, самі ж і вигадують. З’ясують щось одне, з’являється інше, ще суттєвіше. І так без кінця. Я десь читала, що коли людство розв’яже все те, що здається йому проблемами, отоді-то й з’являться справжні проблеми. Суєта суєт — і більше нічого. І в цій суєті минає наше життя, минає ота дорогоцінна мить, дана нам вічністю. І вже ніколи її не повернеш.

— Так, Офелійко, наше життя складне і важке, але, на щастя, коротке, — пожартував Станіслав. — Та ми щасливі з тобою. Щасливі тим, що нам дісталася ота мить зі скриньки вічності, і ми її використовуємо як уміємо. А тепер, я запропонував би тобі не відривати коштовні часточки од миті, що нам дана, на абстрактні філософствування, повернутися до насущних реалій, а простіше — повернутися до наших екскурсоводів і послухати, які проблеми цікавлять їх. Боюся щось проґавити, а вони, бачиш, як жваво розговорилися. До речі, налаштуй свою косметичку.