Читать «Запізнілий цвіт валінурії» онлайн - страница 108

— Саме так. Я ліг на спину, щоб трохи перепочити, задивився в бездонну блакить неба і раптом побачив там сріблясту цятку, що, збільшуючись, стрімко падала вниз. Не встиг я зміркувати, що то могло бути, як величезна блискуча куля наблизилася, повисла наді мною. Я перелякався, швидко пірнув під хвилю і одразу ж відчув, як моє тіло разом з водою почав засмоктувати потужний водокрут. Я поплив угору, впав на щось тверде, а далі не пригадую нічого.

— А як же дружина, що подумала вона? — запитала Ніна.

— То вже інша тема, дорогенька. Поплакала, посумувала. Мою смерть списали на море, відправили поминки, а на цвинтарі поставили пам’ятник. Але вона в мене молодець. Таки дочекалася…

— Не зрадила? — знову підкинув Гаркун. — Учись, Офелійко, вірності в Олесевої дружини. Справжнісінька тобі декабристка.

— Тобі жарти. А подумай, як їй було. З тобою простіше. Ти — одинак. Тебе ніхто не чекав. Запропастився чоловік — туди йому й дорога. Мабуть, Шерлоки Холмси з карного розшуку побродили з вівчарками по лісу, винюхуючи твої сліди, а що ті сліди вели аж надто далеко і собаки збилися з толку, то поставили крапку в справі Антона Гаркуна й забули. Зі мною було складніше. Та про те вам розповість дружина. До речі, після прогулянки запрошую вас до себе на вечерю.

— Оце по-джентльменськи, — потер руки Гаркун. — Отам ми, Офелійко, і в шахи зіграємо.

— Кому що… — сказав Козир.

— А далі? Що сталося далі? — допитувався Станіслав.

— Та нічого. Отямився, дивлюся — яв якійсь чудернацькій кімнаті з напівпрозорими стінами, крізь які пробивається сонячне проміння, якісь незнайомі люди метушаться, а переді мною в світлому елегантному костюмі, ну просто тобі лондонський денді, сидить у фотелі… Хто б ви думали?.. — Козир зробив паузу, подивився на Гаркуна.

— Невже ви, Антоне Карповичу? — прохопилася Ніна.

— Вгадала, — вів далі Козир. — Переді мною власною персоною сидить Антон Карпович Гаркун, наш незамінний теоретик експерименту, проведеного над тими нещасними. Сидить, усміхається своєю єхидною усмішечкою і так собі спокійненько питає: “Що, Олесю Архиповичу, тебе теж виловили? Вітаю з благополучним прибуттям у двадцять п’яте сторіччя”. — “Де я, що зі мною?” — запитую, а Гаркун відповідає розважливо: “Нічого особливого, Олесю. Похлинувся ти трохи морською водичкою, коли тебе виловлювали, от і довелося рятувати. А так усе нормально. Зі мною обійшлися набагато делікатніше. Та не будемо надто прискіпливими до долі. Кожному своє. Будемо в шахи грати. Мені бракує достойного супротивника”.

— Коли тебе принесли в ізолятор, голенького, в самих плавках, я спершу було жахнувся, а потім дотямив, чому ти потрапив сюди, адже мене вже неодноразово розпитували про учасників експерименту, про його творців. — Гаркун примовк, щось пригадуючи, потім сказав: — Смішною була та наша зустріч, як згадаю тепер, аж не віриться. Неначе то був кошмарний сон.

— Так. Але то був не сон. То була реальність, в яку важко повірити, — сказав Козир і, придивляючись до берега, повідомив: — Скоро підпливаємо до основного місця нашої мандрівки. Давайте перейдемо на ліву палубу, там буде краще видно.