Читать «Забобон» онлайн - страница 163

Славко ввійшов через кухню, бо спереду не хотів заходити, аби діти не виділи. У кухні, як щоднини, так і сьогодні, застав дев'ятилітню дівчинку, Гапку, що послугувала Броньці. Це була дівчина дуже жвава й кілько рази вздріла Славка, то так і вмирала зо сміху. Вона завсіди зазирала крізь дірочку від ключа до тої вузенької кімнати, де пересиджував Славко з Бронею, виділа всі їх найпотаємніші вчинки, чула найсердечнішу розмову й сміялася до загину. З нею провадив Славко щоднини одну й ту саму розмову:

— Чого ти, Гапко, смієшся?

Гапка відвертала голову, закривала рот і ніс рукавом та й відповідала:

— А де ж я сміюся?!

При тім загачений на хвилину сміх проривався з її грудей голосним реготом, і вона втікала в кут та аж товкла головою до стіни зосміхи.

Заки приступила Броня до властивої речі, себто щоби намовити Славка поговорити на самоті з матір'ю, позволила йому вперед на звичайні пестощі. Обіймалася з ним, цілувалася, як звичайно водиться поміж судженими, коли ніхто на них не дивиться, опріч Гапки крізь дірочку. Славко полюбив-таки Броню. Раз для того, що вона визволила його з тої тяжкої неволі, в якій він томився й мучився через кілька літ, а друге, що вона поступала з ним так, як він привик помежи львівськими дівчатами, що ловили його попід мурами. Тепер же завважив навіть, що вона дуже гарна. Ті чорні очі, неначе завсіди втворені, що вдивлювались і тулялися до його чола, лиця, губів, та вони топили йому серце, немов віск. Та болюча, застигаюча на губах усмішка та вливала в його груди якесь тепло, якесь бажання пригортати Броню до себе. А якими милими, якими чарівними здавались йому пікантні слова, що виходили з тих губок, які кінчилися маленечкими ямками.

— Ти дуже красна! — говорив їй Славко, не зводячи з неї очей.

— Сподобалася тобі? — запиталася вона якось віднехотя.

Тоді Славко хвилину подумав, ніби чогось вагався, потім нахилив голову й витріщив спідлоба на свою суджену перелякані очі.

— А я який? — обізвався з якоюсь розпукою в голосі й виговорив ті слова так хутко, що його суджена більше догадалась, аніж вирозуміла їх.

Дожидаючи відповіді, Славко спустив очі вдолину й, щоби чимось занятися, щипав пальцями кінець свого носа.

— Та й ти для мене красний, — відповіла суджена, а на кінцях її губів показалися маленькі ямки від легенької усмішки.

Славко приємно засоромився.

Вона пригорнула його до себе, назвала коханим дурником і взяла намовляти, щоби поговорив з матір'ю. Він здвиг раптовно плечима і віддув губи. Випустив з-поміж них дивний голос, але він не подобав уже на "бв!", лиш більше на "уммб!". Одначе суджена доти не перестала намовляти, доки не стало на її. Переконувала його, що вперед треба покористуватися всіма добрими способами, а потім, як не вдіється нічого по-добру, то підуть наупір. Вона йому в тім поможе. А коли він її тепер послухає, то опісля вона сама воюватиме. О, вона знає всілякі способи, про які йому й не сниться. Навіть не скаже йому про них тепер. Аж як прийде на це пора, то сам побачить і не надивується, що вона така відважна.