Читать «Забобон» онлайн

Лесь Мартович

Забобон

Повість

І

Якби зломилося колесо, то панотець уже би дав добру науку Йванові, як шанувати прикази господаря! Уже навіть прилагодив собі цілу промову на той випадок. Упирав би в Івана, що він їхав через ліс навмисне на те, аби поломити віз. (Панотець любив послугуватися словом "навмисне"). А треба буцім йому було поламаного воза з двох причин. Перша причина, що Йванові не хочеться їхати до міста, волить дома валятися. Друга причина, що має намір викрасти поламаний віз для своєї жінки на топливо.

Є такі люди, щасливі в бога, що для них сповняються іноді найтайніші задушевні бажання. Мабуть, із таких людей та був наш панотець. Бо коли з'їздили в лісі з гори, вдарилося колесо на скруті до сухого пня, а віз перевернувся. Упав Іван зараз біля воза, банка на нафту полетіла далі, а панотець найдальше. Та хоч колесо не зломилось, але зате панотець потовк собі праву ногу. У нозі мав великий біль. Отже, тішився. Чувся переможцем, бо переміг свого наймита хоч раз. Тепер мав його за що сварити. Підвівся, сів, зловив руками болючу ногу та й стогнав. Стогнав і охав, аж гомін лісом котився:

— Ой, забив мене! Забив мене на смерть! Зломив ногу на прах! А то все наробив непослух. Тепер маєш! O-ой, рушитися не можу, так болить! Ані до міста їхати, ані додому вертати. Таки отут маю вмерти!

Сидів недалеко сухого пня, такий маленький, як в'язаночка сіна, та й, приповідаючи, гойдався. Капелюх лежав оддалік, а з голови зсунулася гиря та й через те заясніла лисина, як сніг, біла. Він її завсіди закривав, бо запускав над лівим вухом довге волосся та й розчісував його через усю лисину.

Упадком та зойком панотця так Іван перелякався, що зовсім затеряв пам'ять. Стояв над панотцем і не знав, що діяти? Панотець уважав це за добру нагоду до нової сварки:

— То ти стоїш? Тобі худоба не в голові? Нехай калічиться, нібито його щось коштує?!

Іван скочив зараз до коней. Та-бо й зіправди, з дива не могло йому зійти, як він міг за них забути? Ігі! Адже він дбав за кіньми завсіди більше, як за панотцем і за його цілою родиною. Обіздрів коні, їм не хибувало нічого. Тож Іван мав намір усю вину за цю пригоду звалити на них. Особливо на підручну, бо вона ніколи не держиться дороги. Опісля переконався сам та й намагався переконати панотця, що винен сухий пень. А саме не так пень, як той дідько, що його висадив тут на самім скруті. Очевидно, супроти неприязної панотцевої постави не зважився Йван передати йому таки так навманці своїх здогадів, хто провинився в такій ненадійній перерві їх їзди. Але впевнював про це панотця подалеки, проклинаючи насамперед коні, потім пень, а вкінці того дідька, що обібрався садівником сухих пнів.

Отже не вдалося Йванові змінити панотцевої думки! Він таки доказував завзято, що винуватці тут є два: Іван — перший, його ж непослух — другий. Бо ще якби не наповідав Іванові дома їхати гостинцем, то було б якесь виправдання. А так нема ніякого. І доказував свій погляд так докладно, що й стогнати забув. Це ж узяв Іван за признаку, що панотцеві полегшало. Тому злагодив віз та й обережно пригадав, що час би їхати до міста.