Читать «З мапи книг і людей (Збірка есеїстики)» онлайн - страница 2

Отак роками непомітно й нагромаджується масив текстів, які, подібно як вірші — функцією життя, випадає назвати, мабуть, функцією «життя в професії». А потім настає отой «момент істини» — і відкриваєш, що то «наростала» книжка.

…Влітку 2009 року, коли я ще дописувала «Музей покинутих секретів», несподівано прийшов її заголовок — за «підказкою» від Генрі Міллера. Звідтоді я знала, що вона неодмінно буде, і надалі вже цілий час «тримала її в умі»: і коли впорядковувала своє листування з Юрієм Шевельовим, і коли погоджувалася на участь у збірнику про Катерину Білокур, і коли готувала збірку есеїстики для німецького видавця (який усього-то просив «додати що-небудь про Чорнобиль»!), хоч чудово здавала собі справу, що всі, та що там усі — навіть найкрупніші за масштабом, ті, котрі «на все життя», «кружечки» на мапі заповнити неможливо, хай би в мене для цього в запасі було й ще одне десятиліття… Бо йдеться тут саме про тексти минулого десятиліття — саме з них, писаних «для поточного літпроцесу», на замовлення хоч українського тижневика (на сьогодні вже не існуючого), хоч бельгійської літературної фундації (яка просто опитувала європейських письменників, що відвідали Брюссель, про їхні враження), наполегливо пробивалася, просячи виходу, головна лірична тема, на яку я несвідомо переводила мову раз у раз, де тільки була змога, — оті самі, за Г.Міллером, «незглибимі пережиття», котрі виникають на перехресті текстів (у широкому сенсі) і людських доль, найцікавіша річ на світі для homo verbalis.

Ключове слово тут — «перехрестя». Дві Міллерові «мапи», поставлені одна навпроти одної, як два дзеркала, — це насправді голограма, а коли ще картограф, який їх складав, сам є письменником, то й поготів. Тут уже не просто «взаємне запліднення і взаємне затирання» книг і людей у просторі-кімнаті одного життя, а щось іще магічніше, на кшталт ворожби: свічка між двома дзеркалами, із запаморочливою нескінченністю анфілад, що тягнуться в обидва боки… І марно з'ясовувати, «хто кому сниться», — де, цебто, «реальність», а де «відображення»: люди, які пишуть, люди, про яких пишуть, люди, які їх читають, живі й мертві, невпинно міняються місцями, мов на знятій у прискореному режимі, століття-за-мить, мапі зоряного неба в шкільному планетарії. Прочитана книжка стає таким самим на-ввесь-вік особистим зв'язком з автором, як із близькою людиною, за чиїми «внутрішніми рухами» стежиш крізь текст зі співчуттям сучасника-співучасника; друзі вводять тебе в коло вже своїх «близьких авторів» з тією самою мірою інтимности, з якою знайомлять із членами своєї родини («любиш мене — люби й їх»), і годі облічити, скільки таких «подарованих», від серця до серця, відкриттів залишається з тобою назавжди — і назавжди позначає ставлення до дарівника тією любовною теплотою вдячности, в якій тільки й можна по-справжньому розгледіти іншу людину (хай пробачить мені Євген Сверстюк, але для мене він, подумки, назавжди — «дядя Женя», який подарував мені, чотирирічній, «Вінні-Пуха» в перекладі Л. Солодька!), — і написане тобою, от же в чім штука, теж так само «рикошетить», приносячи в твоє життя нових людей, живих і мертвих, траєкторії чиїх доль змінилися від зіткнення з твоїми книжками, і які, своєю чергою, змінюють траєкторію твою… Усю цю «космічну містерію» справді далось би презентувати хіба графічно, але не в статиці, а в русі: методом комп'ютерної графіки, якої Генрі Міллер іще не знав, і це мало би бути феєрично прекрасне відео — все в розчерках вогняних траєкторій та «парадах планет», істинний портрет духовної біографії, яку кожен із нас потай носить у собі, — біда тільки, що закінченою така мапа ніколи не буде: допоки ти живий, рух планет-кружечків триває, якісь із них гаснуть, напливають нові, «розморожуються»-активізуються забуті, констеляції змінюються, і якби Міллер справді взявся за свій проект, то загруз би в ньому, як мураха в смолі, й до скону був би приречений викреслювати, дописувати й перемальовувати…