Читать «З мапи книг і людей (Збірка есеїстики)» онлайн - страница 6

Утім, якщо вже про посмертя, то не можна не згадати й значно драматичнішу жертву Мілнової довгопошукуваної і зовсім «не з того» боку (як Пухів зойк: «Це НЕ ТІ бджоли!») впалої на нього слави, — жертву, якою випало стати чоловікові на ім'я Крістофер Робін Мілн.

Звісно, як єдина дитина, ще й досить пізня (Мілнові-старшому на час народження сина добігало сорок), він просто приречений був зростати тим очком у лобі, за яким дорослі провадять прицільне спостереження, в захваті реєструючи кожен писк, кожне «кува», а також «Пх», «Іа»: перші, ще звуконаслідувальні імена, які карапуз дає цяцькам (ґумове поросятко поповнило гурт третім із черги, і його ім'я — Piglet, тобто Паць, — було першим «повним», вимовленим «правильно»). Із малюком гралися на рівних — чи, може, то ним, малюком, гралися?.. В опублікованих у 1972-му, через шістнадцять років після батькової смерти, спогадах «Зачароване Місце» Крістофер Робін Мілн напише: «Я любив гратися з мамою — вона вміла це робити. Було безліч речей, яких вона не вміла, не знала й не потребувала вміти, бо їх завжди робили за неї інші, і вже точно не зуміла б самотужки дати раду малій дитині. Але що няня, в разі чого, завше була під рукою, то мама час від часу по яких півгодини із задоволенням повзала зі мною по підлозі та садовила собі на коліна, показуючи, як їде-їде пан-пан на конику сам-сам…». Це написано нещадно, як і всю книжку, — з тією жорстокістю відстороненого наскрізного бачення, з якою здатні судити нас тільки дорослі діти, — однак, погодьтеся, від думки, що коли-небудь так препаруватимуть тебе твої, холодок продирає плечі… Книжка Мілна-молодшого страшна саме своєю безжальною чесністю, котрій неможливо не повірити: без сумніву, так воно й було, як пише цей 52-річний мужчина по довголітніх затятих спробах якось стулити докупи власне життя живої людини, а не чужого літературного персонажа. Мало того, що йому вкрали дитинство й перетворили на громадську власність на кшталт міського парку, — йому навіть імені не зоставили, прирікши до сивого волосу слухати лепет молодих мам: «Глянь на цього дядю, серденько, це — сам Крістофер Робін!» І нічого з цим тавром не вдієш: можеш по два рази закінчувати Кембридж, змінювати професію, місто й країну, лізти добровольцем під кулі Другої світової і вмирати в госпіталі, — по всіх трудах і звагах тебе однак наздоженуть на котромусь повороті й тицьнуть указкою: бачиш цього дядю, серденько? Ану спитайся, де його ведмедик?..