Читать «З мапи книг і людей (Збірка есеїстики)» онлайн - страница 5

«— Оце-то сніг! (Тірлім-бом-бом!) / Аж валить з ніг. (Тірлім-бом-бом!) / Йдемо вперед, не бачачи дороги. / І хтозна, ЧОМ! (Тірлім-бом-бом!) / Хто скаже, ЧОМ! (Тірлім-бом-бом!) / У мене ЧОМ! І в тебе ЧОМ! / Так мерзнуть ноги?

…Він доспівав і став чекати, коли Паць скаже: „Так, Пуше, з усіх Дорожніх Пісеньок для Снігової Погоди, які мені доводилось чути, ця — найкраща“. Але після довгих, глибоких роздумів Паць сказав зовсім інше.

— Пуше, — сказав він урочисто, — по-моєму, не так ноги, як вуха».

Усі ми виходимо в життя зі своїми Дорожніми Пісеньками для Снігової Погоди. Але щоб по-справжньому  п о ч у т и  у відповідь Пацеву репліку (тобто на хвилиночку забути про себе-коханого й подивуватися наявному багатоманіттю поглядів на світ), на те вже треба школи. Треба Великих Книг, котрих для дітей написано, на жаль, не так і багато. Александрові Мілну вдалося написати одну з тих небагатьох.

Інша справа — якою ціною.

Це може видатися парадоксальним, але, якщо міряти за його власною шкалою вартостей, коханий «дядьо Мілн» мого дитинства мав би вважатися типовим літературним невдахою. Увесь вік він ревно й працьовито домагався слави «дорослого», «серйозного» письменника — з тим самим результатом, із яким Вінні-Пух міг би прагнути бачити свою Дорожню Пісеньку включеною до Нортонівських антологій поезії між добірками Єйтса й Т. С. Еліота. Плодючий, як кролик (не той, котрого знаємо з книжки, а перший-ліпший, із маленької літери…), він десятиліттями гнав друкований метраж у темпі журналіста-поденника (ким, до речі, також устиг побувати — провадячи колонку в гумористичному журналі «Панч»). Оповідання, вірші, есеї, детективні романи, мемуари, п'єси — писав геть-чисто все, майже як це водиться в письменників українських, чия жанрова всестравність походить не від гараздів, а від необхідности саморуч затуляти «діри», що їх залишила в спадок понівечена історична традиція. В літературах же від віку «благополучних», як англійська, — ніким не рубаних-не стріляних, уряджених із надійністю й комфортом родового маєтку, — такі гарячкові метання від жанру до жанру здебільшого означають тільки, що письменник не знайшов себе в жодному з них. Щоправда, одна з Мілнових п'єс — «Містер Пім, перехожий» — здобулась на сценічний успіх, але нині ніхто, крім хіба істориків ґеорґіанської літературної доби, вже не згадає, що то був за добродій із кумедним прізвищем Пім — чи, бува, не один із Кроликових Родичів та Знайомих? Натомість чотири дитячі книжечки — «Вінні-Пух» і «Хатка на Пуховій Галявці» (при перевиданні їх об'єднали в один том, так повелося й при перекладі на інші мови) та дві віршовані (чарівні!), «Коли ми були маленькі» й «Тепер нам шість», — видані одна за одною в 1920-х, увінчали Мілна тією несподіваною і не надто втішною для нього короною (сам він уважав її мало не блазенською!), яку йому так і не вдалося перемінити на статечний «дорослий» лавр — ні за життя, ні по смерті.