Читать «З мапи книг і людей (Збірка есеїстики)» онлайн - страница 173

— Уявляєш, дзвонять, — «Ви не могли б нам написати?..» — а я кажу: «Ні. Не могла б», — і мовчу!

— «Витримуєш паузу»?

— Ага, як у Моема! Де це було, в «Театрі»?

Ми тоді посміялися, обсмакувавши з усіх сторін її новонабуте вміння, і зійшлися на тому, що краще, звісно, було б навчитися казати оте «ні» трохи раніше — це ж скільки часу й сил у марних трудах «во спасеніє родіни» далося б заощадити! — ну, але принаймні краще пізно, ніж ніколи… А виявилося — таки запізно.

Правда, сама Соломія ніколи не грішила цим класичним самоїдством українського інтеліґента (вперше його озвучив іще Франко), — мовляв, «що б з мене було», якби лиха доля та не закинула мене в це українське болото… Ще на початку дев'яностих на моє розпочате, було, в цьому жанрі скигління зареаґувала зі своєю характерною «воротарською» швидкістю — перебивши одним-єдиною фразою: «А якби ти народилася де-небудь в Африці?». А й справді, подумала я, уявивши собі на хвилиночку огром усіх занапащених африканських талантів, що навіть освіти не мають як здобути, і тут-таки засоромившись власної слабодухости — ніби світло вона мені в свідомості перемкнула… Це, між іншим, була типово Солина манера розраджувати — абсолютно «несиропна», «несюсюкальна», на позір суто раціональна, але щоразу той «арґумент на користь», той неодмінний позитив, «сонячна сторона», яку вона, сама людина винятково сонячна, примудрялася відразу ж розгледіти в хай хоч якій позірно безвихідній ситуації, виявлявся безпомильно точним і єдино дієвим. Узагалі, в ролі подруги вона була незмінною — і не лише для мене! — «старшою сестрою», тим плечем, на яке завжди можна було спертися, потелефонувавши, вилитися своєю черговою «екзистенційною кризою» о якій завгодно порі, щоб почути у відповідь Солине розважливо-готовне: «Нічого страшного…», — і тут-таки з непохитним «швейківським» оптимізмом (хто сказав, начебто це тільки чеська національна риса, а українці того не вміють?!) витягався на світ який-небудь «аналогічний випадок» із Солиної «бездонної шухлядки», напхом напханої найрізноманітнішими житейськими історіями — мертвих і живих, в Украйні й не в Украйні, класиків і сучасників, родичів, друзів і випадкових знайомих, — якби наші письменники так любовно тримали в пам'яті такий невичерпний запас чужих життєвих сюжетів, яку ми мали б літературу!.. Годі уявити, скількох людей вона в такий спосіб «тягла на собі» — з готовністю підставляючи плече в трудну хвилину (опівнічний дзвінок, тривожний Солин голос: «Ти знаєш, що сталося з Н.?» — Н., наша спільна знайома, потрапила в психіатричну лікарню, і Соля взялася відразу ж енергійно розробляти програму дій: у мене-бо, внаслідок сумного досвіду з душевнохворими «фанами»-переслідувачами, завелися деякі впливові знайомства серед психіатрів, і Соля виклала свій план пункт за пунктом: знайти путящого діагноста, вийти через моїх знайомих на адміністрацію лікарні, щоб забезпечити Н. належний догляд тощо, — я не згадувала би про цей випадок, бо з таких випадків, непомітних, як бісеринки в ґердані, великою мірою складалася повсякденна тканина її життя, якби не одна обставина: це було менше ніж за місяць до її власної смерти. Не виключаю, що й у свій останній земний день вона ще встигла кимось поклопотатися…).