Читать «З мапи книг і людей (Збірка есеїстики)» онлайн - страница 171

Безстрашність, гострий розум, насмішкуватість і абсолютне самовладання (за всі роки близького товаришування ні разу не згадаю, щоб Соломія підвищила голос!) загалом складають вибухову суміш завжди, в будь-якому середовищі. Одначе Солин авторитет творився, думаю, й дечим посутнішим і чи не рідкіснішим: її безупинною, несамовито інтенсивною, за Сартром мовлячи, «заанґажованістю» в безпосередній перебіг життя — в цьому сенсі її сміливо можна вважати останньою європейською «екзистенціалісткою без страху й догани». Вона таки справді щохвилини перетворювала світ довкола себе — свідомо, діяльно й цілеспрямовано: позиція невтручання, відстороненого споглядання була їй органічно чужа, її модусом вівенді був безнастанний завзятий діалог — із живими й мертвими, і то на всіх рівнях, до атомарного, «вуличного» включно. «Знов ти своєї — „нє проходітє мімо“?» — бурчала я, коли ми, вступивши в Бостоні до крамниці хутра, перечіпались об знудженого старушка-продавця — той тільки й спитав, якою мовою ми говоримо, і сповістив, що його батьки також колись приїхали з України, — ну, приїхали, то й приїхали, але Соля вже жвавенько щебетала: really, справді? а хто вони були — Ukrainians? Russians? Jews? Ах, єврейської віри — знаєте, а я в Києві мешкаю біля колишньої центральної синагоги, under the Soviets її, уявіть лишень, перетворено на ляльковий театр, але тепер, коли ми незалежні, синагогу знов буде відбудовано, — тема єврейського відродження в незалежній Україні розвивалась і набирала обертів, старушок (де й поділась його нудьга!), виструнчившись і втягнувши живота, дивився на Солю закоханими очима — можна не сумніватися, що йому випав один із найпам'ятніших днів за всенький час його хутряної служби, — я бурчати то бурчала — «нє проходітє мімо», або боротьба Соломії Павличко з українофобськими стереотипами серед американського єврейства! — проте не милуватися нею не могла: на моїх очах за яких п'ятнадцять хвилин вона найневимушенішим чином перетворила старушкові його батьків на «українців юдейської віри», подарувала йому іншу родинну історію, в якій, замість провербіальних погромів, теплилася свічками посеред Києва красуня синагога, і це було, далебі, презворушливо, — секрет же крився в тому, що зовсім не в «боротьбі зі стереотипами» була тут справа: просто Соля водномить відшукала з незнайомою людиною спільну тему — ту, що була щиро цікава їм обом. І так бувало завжди — і в усьому.