Читать «З мапи книг і людей (Збірка есеїстики)» онлайн - страница 174

***

Авжеж, для сторонніх вона була «залізна леді» — невразлива, всепереможна, недосяжна в сліпучому блиску своїх звершень, як у бойових обладунках, і вона сама повсякчас старанно підтримувала цей імідж, — не лише тому, що знала, як небезпечно розкриватися на людях зі своїх слабкостей (людська зграя загризає слабкого так само, як і вовча), а й із міркувань, не побоюся сказати, «ідейних»: ненавиділа хронічне українське народне бідкання, споконвічний рабський жанр жалів і нарікань, із просто-таки вогнедишною пристрастю! Характерна сценка: Соля паркує машину перед рестораном «Рішельє», — ми приїхали з нею повечеряти, чи, за її власним виразом, — «взятись за руки, коли каналізація підступає» (як методичний «німець», вона намагалася надати цим нашим посиденькам строго календарного, щотижневого характеру, — графік, який я, безтолкова істота, живучи в режимі «вічного авралу», раз у раз порушувала…), — і тут, як на гріх, поки Соля вовтузиться з пультом од машини, я завважую на другому боці вулиці акурат одного з представників вітчизняної «літературної каналізації», — той зупинився зоддалеки і невідривно, як удав, дивиться на нас — смію запевнити, аж ніяк не з ніжністю!

— Чи ти ба, — кажу до Солі, - поглянь-но, Z.

Її реакція, як завжди, блискавична — поворот голови, електричний спалах пушистого волосся, виклично задерте підборіддя, вуста, складені в характерну переможно-лукаву, збитошницьку усмішку:

— Прекрасно! Хай бачить, як ми добре живем!

Нічого іншого «каналізації» бачити не належалося. Це був жорсткий принцип — сказати б, світоглядова засада, яку сповідувала сама й яку завжди палко заохочувала в інших: розпрямлятись. Не скиглити, не бідкатися, — «не ридать, а здобувати», як писав класик, і до того ж пам'ятати, що на нас, як на ґенерації «першопрохідців», лежить відповідальність за витворення нових культурних стандартів, «рольових моделей», а значить, кожен наш крок набуває ще й певної символічної ваги. «Купи собі гарне хутро, — вмовляла мене, коли я 1996 року одержала свій перший «великий» гонорар, від канадського видавця, — купи, квартиру все одно рано чи пізно відремонтуєш, а так буде тобі пам'ятка», — досі шкодую, що тоді її не послухала й не здобулася на цей, суто естетськи «відв'язаний» жест — справити собі щось безпотрібно-гарне, як хутро або антикварну цяцьку, коли на черзі є передніші «практичні» видатки: Соля добре знала, як багато важать такі жести на шляху внутрішнього визволення, зокрема й від принизливого диктату «житейського попеченія», і власне життя вибудовувала саме за цією логікою — ескалації свободи.