Читать «З мапи книг і людей (Збірка есеїстики)» онлайн - страница 169
Оксана Забужко
Схоже, що так. Схоже, що все-таки — не кінець…
Ефект присутности
«Ми помремо, і нас забудуть».
Цю найжорстокішу правду з усіх, які дано пізнати людині, висловив не Сократ, не Сенека, не К'єркеґор — а тринадцятилітня дівчинка Катя, уродженка вже також неіснуючого міста Прип'ять, — коли згасала в лікарні од лейкемії.
Правдам, оплаченим такою ціною, доводиться вірити, хоч би як тому опиралася наша свідомість.
Забувають, справді, всіх — навіть найкращих з-поміж нас, і навіть у тому разі, якщо в пам'яті потомних поколінь залишається ім'я, а доробок небіжчика робиться невідкличною частиною шкільної програми. З тієї хвилини, коли йде з життя останній свідок — той останній, хто ще пам'ятав небіжчика заживоття, — безповоротно втрачається те, що реставрації не підлягає: ефект особистої присутности. Ось тут вона ходила, ось так сміялась, ось цим тішилась, а цим обурювалась, ось так прокоментувала таку а таку новину (як писав поет, «и жалобно бормочешь: Она любила эту поговорку…»), — через сто років усього цього, справді, не пам'ятатиме вже ніхто. Якщо тільки прижиттєві свідки не похопляться вчасно своє «жалібне бурмотіння» зафіксувати.
Штука в тому, що якраз цей ефект особистої присутности — відкритий тільки й виключно сучасникам, у жодних шкільних програмах не передаваний і подальшому транспонуванню не піддатний, — у багатьох випадках змінював перебіг історичних і культурних процесів не менш дієво, аніж тієї-таки особи повне зібрання творів. Бродський колись сказав про Ахматову: вона перетворювала вас на гомо сапієнса уже самим звуком голосу. Не знавши цього, не читавши спогадів сучасників, а судячи єдино за віршами, неможливо сповна оцінити ту роль, котру відіграла Ахматова в збереженні тяглости російської культурної традиції на «великому переломі» сталінщини. Подібно й у нас мусило спливти чимало часу, заки з поступово оприлюднюваних мемуарів проступило з усією сліпучою очевидністю, що двигуном українського «шістдесятництва» були, виявляється, не вірші Драча-Вінграновського-Ліни Костенко — а малопримітна для ширшої публіки (хіба що КҐБ неомильно розпізнана в усій повноті історичного масштабу!) постать Івана Світличного, котрий своєю особистістю якраз і надавав усьому тому рухові і духа, й форми. Бувають такі люди — здатні перетворювати світ, як воду на вино, самим фактом своєї в ньому присутности. За життя вони завжди перебувають ніби в центрі потужного магнітного поля: до них тягнуться, як на світло, навіть випадкові зустрічні. І, може, тільки такі люди в остаточному підсумку і є правдивими рушіями культури.
Соля була саме такою людиною.
Я кажу «Соля» не тільки тому, що ніколи, навіть подумки, не зверталася до неї інакше (мої спроби, на ранній стадії нашого знайомства, «скоротити» її, як те звичайно роблю в стосунку до приятелів, до афектованого «Сольчика» чи «Солюні» вона перекрила негайно ж, висміявши з притаманною тільки їй нещадною іронією, — жодного натяку на сентиментальне «народницьке» сюсюкання не зносила на дух, воліючи вже радше демократичну «Солоху»!). Але справа, звісно, не в моїх приватних звичках. «Соломія Павличко» — то вже факт історії культури: центральна постать в українському літературознавстві 1990-х (тільки про неї єдину можна з певністю сказати, що вона за цей час зуміла створити в науці про літературу свою школу!), засновниця й промоторка українського наукового перекладу (для якого до появи «Основ» у нашій «пострадянській» культурній та освітній інфраструктурі просто не існувало місця!), а крім того, — що менш у нас відомо — перша «культурна речниця» України на Заході (досить зайти на amazon.com, щоб пересвідчитися: мало не все, що в перше десятиліття незалежности потрапила сказати про себе світові освічена Україна: від знаменитих «Листів з Києва» до двох чільних англомовних антологій сучасної української літератури, — пройшло через її руки, а про її місце в історії східноєвропейського фемінізму ще писатимуть дисертації…), і, зрештою, просто незаперечний інтелектуальний і моральний лідер свого покоління (яке по її смерті вмить утратило єдність, розсипавшись на дрібні, керовані локальними амбіціями групки, як бджолиний рій без матки). Все, видрукуване під ім'ям «Соломія Павличко» (неймовірно багато!), ще буде читатися, осмислюватися, перевидаватися, вивчатися в університетських курсах, однак, навіть найретельніше зібране докупи й простудійоване, боюсь, таки не потрапить висвітлити новим поколінням повною мірою, чим насправді була Соломія Павличко в українських культурних процесах кінця XX століття. Бодай тому не потрапить, що в людей — ближніх, і дальніх, а не раз і геть випадкових — Соля (авжеж, «Соля»!) вкладала, цілком безоглядно й не міряючись, чи не більше часу й енергії, ніж у власну наукову й літературну працю. Робила це навдивовижу невимушено, природно-як-дихання і — що вже геть нетипово для української традиції (в якій недарма ж живе віками казочка про паню, котра раз у раз нагадує біднякові: а пам'ятаєш, діду, я тобі дала яєчко?..) — абсолютно недемонстративно, так що навіть зблизька це не впадало в око, якщо тільки не придивлятися спеціально. Щойно в день її похорону, почувши від десятків людей, не раз зовсім незнайомих між собою, одну й ту саму фразу: «Вона змінила моє життя», — я по-справжньому вразилася масштабами її душевної щедрости — тим, наскільки ж вона не жаліла себе на діяльну співучасть у кожному, хто траплявся їй на шляху: і це при тому, що її загальнознаний — і з задоволенням нею ношений! — імідж «залізної леді української літератури» якнайменше годився з образом «жони-мироносиці», і вона перша жорстоко цей образ осміяла б, якби хтось наповажився прикласти його до неї.
