Читать «Жменька слів» онлайн - страница 29

Чи чуєш ти мене, коли я так красномовно мовчу? Чи прислухаєшся до моїх тихих зітхань? Чи відчуваєш, якими думками сповнена наприкінці дня, коли отак просто сиджу напроти тебе й заглядаю тобі у вічі? Я мовчу, але тиша, якою ми обоє дихаємо, розповість тобі багато. Що мрію про хвилини тепла й спокою, аби моя щока ніжно торкалася твоєї, і ми обоє дихали в унісон, сповнені радості від такого світлого моменту близькості. Що прагну затишку твоїх обіймів, де завше почуваюся добре, як удома. Якби ти чув, про що я тобі мовчу, то знав би, як самотньо мені, коли тебе довго немає поруч.

«Що ж, доведеться зрізати під корінь. Стара вже стала. Другий рік не родить. Може, всохла, а може, який хробак поточив», - розвів руками Степан, дивлячись на сухе віття похилої яблуні. «Таки надумав зрізати?» - перепитала Олеся. «А що ж? Навесні молоду яблуньку посадимо, - поділився роздумами чоловік, - дача старенька, але все тут до ладу має бути. Наступного разу візьму з собою пилку, бо зараз нема чим різати. А тепер поїхали додому». Через тиждень подружжя знову приїхало в село. Степан рішуче рушив у сад. Зрізати. «Олесю!» - за мить вигукнув. Прибігла, схвильована. Посеред голих дерев осіннього саду ніжним цвітом розквітла стара яблуня. «Жива...» - усміхнулася Олеся.

Марія любила варити варення. Лагідно перебирала руками кожну ягідку, дбайливо виймала кісточки, очищувала плоди від шкірочки. Додавала потроху цукру, цитрини. Любила солодкий аромат, що витав у повітрі. Любила велику дерев’яну ложку, якою помішувала фруктово- ягідну суміш, й кожного разу смачно облизувала її, куштуючи варення на смак. Любила кислинку вишні та аґрусу, медовий присмак груші, запашний солод малини. А надто тішилася, коли розливала тягучий фруктовий нектар у банки. Кожну кришечку оздоблювала барвистими стрічками, а кольорові паперові етикетки підписувала: «Грушеві дольки для натхнення», «Солодка малинка проти зимової нудьги», «Ніжний аґрус для настрою»... «Бабусине літо в банках», - казала з гордістю внучка. Маріїне фруктово-ягідне щастя.

Жахливий мозоль страшенно болів, але Дарина не могла дозволити собі кульгати. Жінка народжена, щоби стояти на високих підборах і бути ближче до неба. Як на п’єдесталі. Таким був принцип її життя. Тому, зібравши всю волю в кулак, вона гордо йшла вперед, усміхаючись із височини своїх червоних черевичків. Чоловіки оберталися їй услід: «Яка жінка! Яка хода! Яка грація!» Пані й панянки кидали погляд на струнку суперницю. І лише Дарина знала правду. Кожним мозолем на своїх ногах, кожною маленькою кривавою ранкою вона платила за свою красу. І хоч змінювала туфлі на височенних підборах щодня, потаємно мріяла про зручні домашні капці з помпончиками.

Мобільний телефон наполегливо заворушився десь у сумці. Вона й забула, що поставила його на вібросигнал. Руки хутко розщепили замок, пірнули кудись у бездонні надра носових хустинок, записників, помад, шоколадних батончиків, люстерок та інших жіночих дрібничок. Намацати телефон вдалося не відразу. Але ось і світла мить радості - на табло горить маленький конвертик! Вона отримала повідомлення! З тих пір, як Назар працює в іншому місті, вона живе його телефонними дзвінками й текстовими посланнями. Ніщо не зігріває її краще, ніж жменька його теплих слів! Пальці нетерпляче натискають кнопку «Прочитати», серце калатає. «Я думаю про тебе. І мені затишно...» Усміхнулася й кинулася строчити відповідь.