Читать «Жахослов (збірник)» онлайн - страница 250

Із часом порожнє місце замість вказівного пальця стало дратувати мене менше, але я й досі ненавиділа вигляд своєї руки і не могла дочекатися холодної пори року, щоб мати всі підстави надягнути рукавички.

Я неабияк зраділа, коли першого жовтня температура впала до заморозків, але довго це не тривало. У перші дні листопада температура перевищувала 70 градусів. І жодного снігу, жодного взагалі, аж до самого Святвечора.

Після зміни року важко було казати про м’яку зиму – весь лютий температура трималася нижче нуля.

– Проте немає хуртовин, – відповіла Міллі-Лу, коли я звернула на це увагу.

– І все одно, – сказала я. – Гадаю, це цілком доводить, що ваша теорія, нібито люди, замерзлі на смерть улітку, гарантують подальшу м’яку зиму, – чистісінький політ фантазії.

Був вечір п’ятниці на самому початку березня, і Джеррі з Айрін рано пішли додому, залишивши нас в офісі самих. Ми дозволили собі після роботи по ковтку шотландського віскі, щоб не замерзнути дорогою додому. Ми робили так щотижня після мого повернення на роботу. Гадаю, ніщо так не зближає людей, як втрата пальця.

Міллі-Лу завантажила мене роботою, адже на свята обсяг «Джонс» розширився і вона стала практично журналом, хоча й на газетному папері. Я гадала, що вона просто намагалася заспокоїти власну совість, але згодом Айрін розповіла мені, що то був найуспішніший квартал в нашій роботі за шість років.

Міллі-Лу почала розмови про те, щоб зберегти розширений формат в інші сезони й на свята – протягом усього року. Що ж, вона мала зв’язки – може, вона здатна домогтися більшої кількості рекламних оголошень, аби це спрацювало.

– Може, – казала Міллі-Лу, – і знов-таки: може й ні. Ця холоднеча, яку ми терпимо тепер, може бути твоєю провиною. Зрештою, ти єдина, хто вцілів.

– Я мала померти заради м’якої зими? – спитала я.

– О, ні, звичайно ж, ні. Людські жертвоприношення давно вийшли з моди.

– Дякувати Богу, – виразно промовила я.

– Навіть якщо вони все одно трапляються, – додала вона.

– Міллі-Лу. – Я забрала в неї келих. – Щоразу, як ви починаєте говорити про це, я знаю, що вам уже досить.

Вона розсміялася.

– Ти коли-небудь намагалася розповісти правду про те, що сталося з твоїм пальцем? Що він замерз, і що спекотніше ставала погода, то більше він відмерзав?

– Звичайно ж, ні, – відповіла я. – Я навіть собі такого не кажу.

– Он як? І що ти кажеш, коли хтось запитує, що сталося?

Я вже хотіла сказати їй, що моє громадське життя жодного разу не давало мені нагоди відповідати на це запитання, але передумала. Інакше вона почала б тягати мене із собою на різні заходи, а я не була до цього готова.

– Кажу, що обморозилася, – відповіла я. – І це стало причиною втрати пальця.

Я допила свій скотч і підвелася.

– А тепер, гадаю, час згорнутися й відчалити на вихідний.

– Люсі, люба…

Я зупинилася на півдорозі до дверей.

– Я кажу все це не через скотч, і ти це знаєш. Моя родина проживала в цьому місті з давніх-давен. Відколи воно ще навіть не було містом. Ти ж знаєш, ця версія не взялася нізвідки.