Читать «Жахослов (збірник)» онлайн - страница 237

Перечитавши кілька таких статей, я відклала їх і заходилася далі проглядати роздруківки в пошуках іншого матеріалу на кшталт гороскопів і зіркових пліток. Не тому, що я не могла зрозуміти їх, а тому, що розуміла занадто добре. У Канзаському університеті я слухала курс геології, який читав нам досить харизматичний професор Ед Зеллер. Його лекції містили безліч матеріалу про зміни в атмосфері й про те, як вони можуть спровокувати суттєві кліматичні зміни.

Він усіх нас лякав до безпам’ятства, що є добрим способом змусити студентів надовго запам’ятати сказане – на курсі з п’ятиста осіб найнижчий бал становив 2,9. Я й досі пам’ятаю більшість із того, що він нам казав, але навіть якби не пам’ятала, погодні звіти допомогли б освіжити мою пам’ять.

Мій погляд упав на термостат за дверима кабінету Міллі-Лу. Я почувалася комфортно – не холодно і навіть не прохолодно, саме враз. Я підійшла до нього, щоби перевірити температуру. Крихітна шкала показувала 68 градусів за Фаренгейтом, та я не була впевнена в його надійності – якби в кімнаті дійсно було б настільки прохолодно, мої зуби вже б цокотіли. Контроль був встановлений на максимальне охолодження, і кондиціонер справді працював. Міллі-Лу залишила його ввімкненим, доки ми виходили, і це гудіння було, мабуть, схоже на звуки розпаду озонового шару. Почуваючись трохи винною, я смикнула важіль мізинцем. Потім ще раз.

– Що ти робиш? – спитала Міллі-Лі солодкавим тоном, яким зазвичай кажуть: «Впіймалася!» Я підстрибнула на місці. – Кумедно, не схоже, щоб ти посиніла від холоду. Фактично… – Вона насупилась і підійшла до мене. – Ти маєш такий вигляд, ніби нарешті адаптувалася до місцевого клімату. І дуже вчасно. – Вона знов переставила важіль на максимум. – Щось мені підказує, що цього року термін «спекотна погода» набуде нового значення.

– Хочете, я відредагую ваші нотатки? – спитала я, проводжаючи її очима до кабінету.

– Ні, це не стаття. Поки що. – Вона зашторила двоє великих вікон, але післяобіднє сонце наче намагалося пропалити їх наскрізь. Міллі-Лу підвела мене до мого столу. – Зараз це лише купка фактів, витягнутих зі стосу старих газет, – сказала вона, сідаючи на край столу. – Неможливо знати, наскільки точними вони є.

– «Стар» і «Таймз» начебто цілком надійні джерела, хіба ні? – спитала я.

– Я зазирала не лише до них. «Таймз» і «Стар» завжди були мало не монополістами в Канзас-Сіті, але в передмістях і заміських населених пунктах вони все ж мали певну конкуренцію. Більшість із тих конкурентних видань уже зникли, кілька протрималися на ринку лише рік, перш ніж піти на дно. Деяки вочевидь слугували рупором тих навіжених, що навіть Баррі Ґольдвотера вважають «лівацько-комуняцьким посіпакою».

Почувши це, я розсміялася, але одразу ж стихла.

– Я вже хотіла сказати, що це смішно, але якщо трохи подумати, зовсім ні.

Міллі-Лу схвально всміхнулася до мене.

– А ти швидко навчаєшся. Я не знала, наскільки можна покладатися на ці інші газети. Я шукала історії на підтвердження моєї версії в «Таймз» і «Стар». Спочатку здавалося, що я нічого не знайшла. Довелося прочитати уважніше – кілька посилань пройшли повз мою увагу.