Читать «Жахослов (збірник)» онлайн - страница 153

Під сукнею лежали спідниці й білизна, що їх з кожним днем вона ненавиділа дедалі більше й більше, особливо корсет – навіть необхідність перев’язувати свої невеличкі груди, щоб тримати їх пласкими під формою, завдавала їй менше незручностей і обмеження. Вона швидко перетрусила все, перш ніж одягатися, просто на випадок, якщо які-небудь комахи вирішили облаштуватися на постій в її куфрі. Але схованку тримали в чистоті, і Кіт знала, що в неї немає причин хвилюватися. А ще взуття, маленькі чорні шкіряні чобітки з бантиками і ґудзиками, у яких у неї постійно боліли пальці ніг. У потрісканому, поцяткованому дзеркалі на повний зріст, люб’язно наданому господарями (Кіт не мала ілюзій, ніби вона єдина, хто використовує цю схованку для щоденних перевтілень), вона оглянула себе і наділа на голову дурнуватий чепчик кольору кави з молоком, прикрашений стрічками й шовковими метеликами, і накинула на плечі пелерину від холоду. Вона виглядала як належить, і це найкраще, на що вона могла сподіватися.

Пробравшись крізь чіпкі кущі і пройшовши грузькою стежкою, вона нарешті увійшла в провулок, попередньо озирнувшись, аби переконатись, що за нею не стежать. Надворі був лише юний китайський хлопчик, який сидів на табуретці біля задніх воріт, сонний, але достатньо пильний, щоб кивнути їй, коли вона проходила повз. Він належав до молодиків, відряджених своєю спільнотою збирати інформацію, важливу для збереження власної безпеки. Вони навчалися вести справи, зберігати таємниці, опановували десятки явно незаконних речей, на що Кіт іноді доводилось дивитися крізь пальці. Вона перейматиметься цим пізніше. Зараз же толерантність і вибіркова сліпота були в їхніх спільних інтересах – за останні кілька місяців вона усвідомила, що іноді до виконання службових обов’язків входить удавати, ніби чогось не знаєш, і була більше ніж готова застосувати це вміння, як тільки вимагатиме ситуація.

Дорога до будинку 3 по вулиці Ледіз-Ментл-Курт забрала десять хвилин. Вулиці починали оживати, чути було не лише її кроки. Пекарі, що розносили замовлення, м’ясники, що розвозили туші по ресторанах і будинках, вугільники зі своїми візками, квіткарки, що горлали до всіх, кого бачили, – усе це разом розпочинало какофонію, що лише зростатиме і не стихне до глибокої ночі. Втім, на вулицях зробилося тихіше, відколи знайшли тіло Мері Енн Ніколз. І може, думала Кіт, стане ще тихіше тепер, коли Енні Чепмен розділила долю своєї землячки. Потім вона спитала себе, як скоро чоловіче населення міста перетвориться на озброєну банду – чи принаймні сутенери й громили, що заправляли повіями. Ті, хто заробляв на життя, експлуатуючи жінок, і не зупинявся перед тим, щоб лупцювати своїх «підлеглих», але крий Боже, щоб хтось ударив чужу повію – чи хоча б не вніс додаткову плату за це. Опинившись біля знайомих блакитних дверей, Кіт відштовхнула ці думки і надала обличчю безпристрасного і слухняного виразу. А потім дістала з витертої оксамитової сумочки на шнурку маленький гладкий чорний ключик, що лежав там поряд із мережаним, вишитим по краях носовичком і кастетом, і вставила в замкову шпарину.