Читать «Дума про Хведьків Рубіж» онлайн - страница 2

А бій же чувся тупотом, ударами по живому і мертвому м’ясу, матюками та хриплими одкровеннями чиїхось вуст між самі хмари:

— Діва Марія, Спаси!

і

— Діва Марія, Спаси!

Івана Остаповича Виговського тягли двоє попід руки, що були добряче туго зв’язані, з одного осередку оточення кудись у тил, а там, на передньому краї, шуміло та ревіло безудержне море скорботи, і вже колишній польський вояка ще силкувався вслухатися в той ґвалт, аби почути якісь, може, вказівки колишніх же своїх командирів.

Хтозна.

Іван Остапович скривився гримасою якоїсь відстороненості, а може, й навіть приреченості, хоч і поставив перед своїм сумлінням умову не зважати на все те, що відбувалось довкола. Він тільки рухався туди, куди саме його волокли двоє: пристаркуватий, літ під шістдесят, і трохи молодший, який, може, четвертого десятка на цей неспокійний рік достиг.

Іван Остапович два рази падав, його підіймали, тягли, але ніби не звертаючи уваги. Двоє мимовільних наглядачів Виговського самі були в якомусь забутті — хлопець зробив такий висновок, коли впав від стусана одного з них в оточенні, тоді був піднятий, і стариган нащось, дідько його розбере, підібрав із трави збиту Іванову шапку, неуважно натягнув йому на голову.

Врешті по дорозі ту шапку однаково згубили, але то вже не важливо.

Іван добре чув голосні збуджені перемови тії мимовільної своєї сторожі, але, певніш усього, не мав наміру в них вслухатися, розібрав тільки, що той старий так наче зветься Панасом, а менший Матвієм.

— Біс мені вас послав, хлопці-молодці-задрипанці, а змій і кат вашій шльондрі-матінці й вам, розтриклятим бовдурам, помийникам і рознощикам бидла! Хай мене, вражу скотину, поб’є грім і Божа кара або начисто спопелить своїм мечем архангел Михаїл, та шоб я отут провалився до бісового дідька ув саме занюхане пекло до мого чортового і самого падлючого свата Архипа, хай він перевернеться сто сорок раз у труні на помині, а я б вас, сучих бусурменят, послав би ок бісовій суці вашій матері на піки ляхам да нічорта б і не пожалів, і не перехрестився б, і ні разу б не випив за упокій ваших продажних душ, шоб вас кат спік і вивернув набік!

Як се — набік, мабуть, не зрозумів не тільки Іван із тим, як його, Матвієм, а ще ж і два чи три козаки позаду, мабуть, мало що втямили.

Оте полонення Івана Виговського, якщо чесно, було чистою виставою майже без дійових осіб — цілком само собою здійснилося. Хто його зна, а тим більше сам Іван, чого він потрапив у руки саме цим двом, тому німому Матвію та матюшнику Панасу (а той Панас, повірте, гнув таке, що я не те що казати тут — натякнути на ту хвору брань не можу).

— Шо ти, гнида, закрив свою роздовбану пащеку, наче вареником чи галушкою подавився?! А, ірод окаянний і сволота немислима?! Ти думаєш балакать чи ні?! Ану підставляй гузно, хрищ!

Панас розмахнувся широко ногою, тримаючи таким чином Виговського за лікоть, щоб влучити носаком точно нижче спини Матвію. Якийсь із хлопців, що йшли позаду, правда, при тому намірі притримав свого (як потім з’ясувалось) ватажка — хорунжого. Стався поштовх, і Виговський упав одним коліном у крихкий ґрунт. Таким чином він і стояв якийсь час, бо Панаса довелось довго втихомирювати, а Матвій, не відводячи руки, заціпенів на місці й просто спостерігав, що воно робиться.