Читать «Древляни» онлайн - страница 3

Це, мені здається, символічно.

Але зараз я думаю про інше. Хіба він тягнув лиш мене? На власному горбу батько вивозив цілу хуру домашнього клопоту. Шестеро дітей. А хвора мати, а робота в колгоспі? І не його вина, що трьох із нашої хати понесла течія в сивий туман. Не його вина, бо він кожному одривав гарячий шмат своєї душі.

Холодна весна сутужного року. Батько, артільний бригадир, пізно повернувся з поля. Дома — нікого. Темна пустка. Мати — в лікарні, саме тоді сухоти її підкосили. Діти порозлазились хто куди — на траву, на козельці, на ранні ягоди. В сирому кутку під ослоном батько знайшов тільки найменшого: воно ще, сказати б, і навкарачки не лазило. Ото, мабуть, випало з колиски, котьки-навкотьки під ослін та й заснуло. Батько облапав немовля — геть захололо, не дише. Лишалось на стіл покласти, свічечку запалити. Та бувалий вояка нагрів скоріше води, обгорнув пелюшками безкровне тільце і давай парити, розтирати і штучне дихання робити. Аж ось дитина розтулила погасле око і стиха закувікала.

«Думав, не житимеш, — згадував батько. — І хоч, кажуть, двічі не родяться, тобі довелося двічі…»

Я згадав про сумне, а треба ж і про веселе згадати, саме воно підводить до головної думки.

Хлопець лежить тихий-тихенький. Він знає: не галасуй, не каламуть неба дурним криком, хай устоїться вода в бездонній криниці, а коли проясніє блакить, то небо, як велетенське свічадо, віддзеркалить навколишній світ. І побачиш тоді рівний лужок — зелене озерце, оправлене кучерявими лозами. І батька загледиш: він по пояс зайшов в оксамитову піну трави, кладе косою хвилю за хвилею. Тато без сорочки, тіло у нього біле й чисте, тільки під пахвою та на плечі — рожеві рубцюваті плями.

— Тату, — біжить по зеленій руті хлопець. — Ото під пахву поляк вам стрельнув?

— Еге, білополяк. А під ключицю навиліт — красновець.

— Розкажіть, як воно було… З поляками.

Жмутком трави батько витирає вороняче крило коси; очі в нього сірі, спокійні, з золотими прожилками, повно сонця в татових очах. Брови кошлаті, тугими намистинами іскриться піт. І добра усмішка заплуталась у його пшеничних вусах: «Знає мале, а бач, хитрюще, перепитує…»

— Довго балакати, сину. Ось пройду одну ручку, сядемо спочивати, тоді вже слухатимеш.

Я жду тієї хвилини, як свята.

Батькові спогади, мудрі його оповідки.

Вони заповнили мою душу, як степ і небо, як далекі імлисті обрії, сиві полинові рівнини, де відшуміло моє дитинство. Степ, і небо, і спека, і курява на шляху, і захоплюючі мандри в батькове життя — цього не забути ні вві сні, ні в лихоманці.

Одна людина була для мене і Шекспіром, і Котигорошком, і Сагайдачним. То мій батько. Він для мене — жива історія з усім минулим, сучасним і прийдешнім. Батько вийшов з патріархальної сім’ї поліщука, в якій жили образи й духи древлянства, а дід пам’ятав ще французьке нашестя, а кріпацтво було тінню недалекого минулого, стихійним лихом, як, скажімо, чума, голодовка або повінь отого й отого — пам’ятаєте? — року. Батько воював під царським орлом, під серпом і молотом революції, під гавкіт куркульських обрізів. Він увібрав у свою душу цілу епоху, та не просто увібрав, а відсіяв найтрагічніше і найгероїчніше, відсіяв, як зерно, і воно, очевидно, проростало в ньому довгими ночами, коли він лежав в окопах, готуючись до атаки. Воно проростало, це зерно, і колосилося в його спогадах.