Читать «Древляни» онлайн - страница 2

Санки загортало снігом.

— Злазь! — сказав батько. — Злазь і держись за мій ремінь.

Вітер швиргонув мене у замет, запорошив очі, на зубах скрипіло бите скло.

— Де ви, тату? — сліпо тикались пальці у білу стіну, аж поки намацали край обледенілої шинелі. Сіра солдатська шинеля напнулась, як парус, вітер бився об неї і падав у сніг, скарлюченими пальцями я вчепився в солдатський ремінь, прилип до батькової спини, відчувши деякий затишок.

— Держись! — сказав батько. — За мною ступай.

Батько грудьми розтинав білу запону, він дихав люто, наче криголам, він протоптував слід, вузьку траншею в снігу. Це була клята робота: сніг вище пояса, вітер товче тебе в сніг, а батько чоботом пробиває дорогу, ногу вперед — і я за ним, ногу вперед — і я за ним. Пригадався мені хлопчачий паровоз, коли ми вдвох або втрьох ставали на одні лижі, потім незграбно, як гуси, перевалювалися з боку на бік. Разом лівою, разом правою, лівою — правою, лівою — правою. То була дитяча забава, а це порятунок, вітер бився об парус і відскакував геть, тільки ревло над головою та в заметах борюкались ведмеді, у мене відтавала кров, мої чоботята машинально посувались за батьковими. Разом лівою, разом правою, лівою — правою, не відставай, хлопче! Вчись ходити заметами життя.

Спершу мене дивувало, що батько йде зігнувшись, його заносить то в один бік, то в другий. Наче йому зав’язали очі, заметіль грає з ним у піжмурки, і він, обручами наставивши руки, ловить білу реготуху. Вона шалено крутиться, коси звиваються зміями, показує язика. «Ось вам!» — жбурляє в обличчя сніг і з реготом тікає; у батька зав’язані очі, він іде похитуючись, ловить порожнечу. Гра мене так зацікавила, що я наважився зиркнути з-за батькової спини. Вітер хлюпнув окропом: «Не підглядай!» — але я побачив.

Побачив, що батько не грається. Батько штовхає санки. Власне, він штовхає коней, які вибилися з останніх сил, а санки підняв за полоззя і несе на руках, несе перед собою, тонучи в снігу. Він підпихає коней і тягне мене.

За годину ми були в райцентрі, в шкільному гуртожитку; я відігрівався на лежанці, холод і страх поступово виходили з мене, у вікно бився крильми білий птах бурану. Я спатиму на лежанці, у завію більше ніхто не приїхав з далеких сіл, а завтра, якщо розпогодиться та повеселішає небо, побіжу до школи. Може, й не піду на уроки, видихатиму страх і мороз. А батько? Він не роздягався, стояв коло дверей у зашкарублій шинелі, витрушував сніг із-за пазухи. Він сказав; «Покурю — і назад». Назад — це п’ятнадцять кілометрів до нашого села. П’ятнадцять кілометрів завірюхи, сипучих снігових барханів, білої пітьми.

Він штовхає сани і на повідку тягне задубілого сина. Батько не оставить дитину в зав’юженому степу.