Читать «Доба. Сповідь молодого "бандерівця"» онлайн - страница 9

У 1989-му, коли я повернувся з армії, вже не застав тої країни, яку пам'ятав. За ці два роки все змінилося. Я вперше, — клянуся! — вперше почув на вулицях Києва українську мову… Не в телевізорі, не в інститутських стінах, де українською в побуті спілкувалися кілька професорів, яких всі вважали старими маразматиками, а в природному середовищі, і не з вуст селян на базарі, які й розмовляли страшним суржиком, а з вуст моїх однолітків, з вуст передової молоді, яка вчилася в університеті Шевченка, в педагогічному університеті, в політесі, в інших вишах. І трапилося це на концерті групи ВВ, який відбувався в будинку культури авіазаводу імені Антонова. Набився тоді повний зал, і всі переважно розмовляли українською, і тоді я — вперше! — теж у побутовому спілкуванні заговорив українською і, не повірите, відчув такий захват і піднесення, відчув себе представником молодої модерної нації, яка народжувалася в мене просто на очах. Не українцем шароварно-жлобського розливу, не тупим фольклорно-етнографічним ембіцилом, не холопською почварою кремлівсько-імперського штибу, а СПРАВЖНІМ, ЖИВИМ УКРАЇНЦЕМ, носієм української культури й ментальності (живої культури й живої ментальності, хочеться додати у цьому місці), людиною з великою історичною місією відродження Великого Українського Духу, яким жили й за який віддавали своє життя покоління моїх пращурів. Не зважайте на деяку пафосність моїх слів, адже у цьому місці своєї оповіді я не можу втриматися від подібних нот, бо вони якнайкраще передають ту піднесено-романтичну атмосферу, у якій моє покоління з дітей гомо совєтікус перетворювалося на українських патріотів.

Пам'ятаю, я тоді виголив собі справжнього чуба, почепив на чорну вишиванку червоно-чорний прапорець з портретом Степана Бандери й ходив так Києвом, наражаючись інколи на ненависні погляди відставних кадебістів, потворних комуняцьких старушенцій та колишніх партактивістів, які буравили мене очима, а я чхати на них хотів! «Комуняку — на гілляку!», — проказував подумки, як молитву, аби відвести лихе око, хоча про всяк випадок завжди носив у полотняному наплічнику важкеньку гирьку та армійський ремінь з мідною пряжкою, яким вправно міг відбитися від ворогів у разі нападу. Мама у ті часи часто заламувала руки й плакалася, що мене заметуть у КДБ, а я їй на це відповідав: «Хай беруть! За Україну і життя покласти не жаль!». «Дурень! Ой, молодий дурень!» — нарікала мама, але я був стійкий у своєму бажанні відчувати себе українцем. «Ну, як справи, бандерівець?» — завів тоді й батько собі звичку жартома називати мене «бандерівцем». «Та нічого, — теж жартома відповідав я йому, — от незабаром виборемо Незалежність і всіх вас, комуняк та кадебістів, вишлемо із країни». На те батько трохи ображався, бо хоч не був кадебістом, але в партії «состоял», не стільки через ідеологічні принципи, скільки через необхідність, бо служив режисером-постанов-ником у великому відділі фестивалів та концертних програм, так би мовити, воював на ідеологічному фронті. «Ну-ну, — відказував мені, - ти насправді будь із цим обережним, бо, мені здається, ще трохи й знову почнуть закручувати гайки. І буде тобі справжня тюрма, а не Незалежність!».