Читать «Доба. Сповідь молодого "бандерівця"» онлайн - страница 11

А червоно-чорний прапорець з портретом провідника ОУН-УПА Степана Бандери лежить тепер у кришталевій НДРівській вазі поруч із іншими артефактами тієї вільної, щасливої пори, а саме — ручкою В'ячеслава Чорновола, яку він забув на столі після виступу в Спілці письменників на зборах Руху, а я поцупив, довгою стрічкою індійських презервативів, на яких чорним фломастером залишив свій автограф Левко Лук'яненко, підписавшись «За Вільну, Єдину, Соборну Україну!» (так певно і не зрозумівши, на чому він розписався), та календариком з портретом Тараса Петриненка на тлі українського прапора й написом: «Вірне серце твого сина я кладу тобі до ніг» з автографом на зворотному боці. І дарма, що я вже давно не ношу того оселедця, проте у душі однаково лишаюся відданим усім тим принципам і думкам, якими жив на початку дев'яностих, коли відчув себе СПРАВЖНІМ УКРАЇНЦЕМ або, якщо хочете, «бандерівцем».

Отак стою я на кухні, притулившись лобом до прохолодного скла, і за кілька хвилин згадую цілу епоху, цілу добу тої піднесеної хвилі національного відродження, свідком і безпосереднім учасником якої був, і стає мені так затишно та приємно, і дивлюсь я в ту листопадову ніч, і знаю цю ніч напам'ять. Я колишу її, як мрію, у своєму серці й у своїй душі.

Ось ти — Орест Лютий — корінний киянин, а це означає — напівукраїнець, на третину поляк, на чверть росіянин, на одну восьму скіф, гун, сармат та половець, о пів на дев'яту космополіт, о десятій завзятий націоналюга, о пів на дванадцяту повертаєшся з Будинку Актора додому. Ти йдеш мокрими, притрушеними жовтим листям вулицями, а навколо тебе вируючі неонові корпускули світла рушають у дикий геометричний танок, блимаючи темними зіницями калюж, у які ти намагаєшся не вступити. Вони, наче розчленовують тебе на дві тіні. Ліхтарі виривають з мряки сріблясті конуси, і від їхніх мацаків тінь твоя, що йде попереду, росте й росте, розчиняючись у мерехтливому блискучому асфальті, а та, що наздоганяє, - бубнявіє чорнотою темних підвалів і, врешті, теж обганяє тебе. Ти — повільно крокуюча система осінніх координат, крапка перехрещення двох діагоналей мряки в латинській літері V. Кронами дерев пробігає вітер, й зрідка продзеленчить порожній акваріум трамваю. Перехожих нема. Вони ховаються там — за теплими вікнами, у яких жевріє світло й точиться дивне, вабливе життя. Ти любиш потайки зазирати в ті вікна. Ось і тепер очі твої, ніби набувають чарівної здатності просвічувати цегляні стіни будинків. А за ними — блищать у сервантах фарфорові і кришталеві сервізи, м'яко рухаються коти, негучно гудуть холодильники, висять килими, пихкають парою чайники, стоять на полицях книги, газети лежать на столах поруч із кульками печива, сушки та карамелі, бурмоче телевізор, блимаючи картинками якогось бездарного кіно часів перебудови, в якому грають кацапські кіно-кумири Дмитро Харатьян, Тетяна Друбіч та Панкратов-Чорний. Звучить якась музика… Віолончелі, скрипки, фагот. Музика вайлуватого туману… Люди вкладаються спати, бо завтра на роботу, позіхають, чухаються, роздивляються зморшки під очима та волосинки у носі, висолоплюють язики, роблять масаж шиї… Бузкова піна днів спадає… Сірі, карі, зелені, блакитні, порожні, злі, покірні, чорні, байдужі, косі, втомлені, красиві, мутні очі під повіками завмирають, скляніють, і сон тріпотить на кінчиках вій. Сон бродить листопадовим Києвом, зазирає в оселі, пестить і вгамовує пристрасті. І ти — безнадійний романтичний недобитку — йшов тільки-но цією листопадовою ніччю і знав, що на тебе чекає вечеря, а за стіною, поруч із твоєю маленькою запашною та лагідною донечкою, спить мила і, в принципі, кохана дружина. І життя твоє без оцих тихих листопадових ночей — колюче й непевне. І ти стоїш, припавши лобом до холодного скла, і знаєш, що за хвилину закипить чайник, ти завариш собі солодкого чаю з молоком, вип'єш повільно й розважливо, насолоджуючись кожним ковтком, помиєш посуд, прибереш на столі, а потім підеш вмиватися та чистити зуби. Потім ти пройдешся квартирою, перевіриш, чи замкнені двері, вимкнеш усюди світло й у рідких променях вуличних ліхтарів зайдеш до кімнати, де вже сопуть твої. Роздягнешся, повісиш речі на спинку стільця й навпомацки, відкинувши ковдру, станеш спершу на одне коліно, потім завалишся набік, підтягнеш до живота ноги й, підбивши рукою подушку, зручно вмостишся на ній, накрившись ковдрою по самісінькі очі. Полежиш самотньо секунд тридцять чи й хвилину, а потім обнімеш дружину, притулившись до неї грудьми, і будеш вдихати свіжий аромат її довгого волосся, цілуватимеш її голі худорляві плечі, шию, покусуватимеш ніжну шкіру, гладитимеш рукою атласні стегна. Ти весь запалишся, напружишся, наллєшся кров'ю. Спочатку вона буде муркотіти, що хоче спати й що ти її розбудив, й що вона втомилася й нічого не хоче. Але то — пусті теревені. Ти запалиш її своїм бажанням, своєю твердою впертістю і потугою, зробиш її тіло вологим, гнучким і податливим і виліпиш з нього все, що підкаже тобі фантазія. І ви — щасливі, дикі та гарячі будете захлинатися у хвилях пристрасті, у тремтінні жагучої спраги, висотуючи одне з одного сили, молодість, молоко й трави, пшеницю й птахів, сонце, ріки, південні гарячі вітри, теплі червневі дощі, зоряне світло, і навколо вас вируватиме океан безмежжя, буруни Всесвіту, аж поки не зойкне підстрелена лебедиця і не загарчить в агонії вмираючий ведмідь, з якого витікає, мов життя, пульсуюча тисячоградусна плазма несамовитості, бажання й любові… І будуть хвилини забуття, і мляві руки топельців, з солодкого полону яких можна вибратися тільки зусиллям волі, аби вмоститися зручніше і, пестячи одне одного, відійти у примарні світи сновидінь. О! Кипить чайник.