Читать «Доба. Сповідь молодого "бандерівця"» онлайн - страница 4

«Боже великий, єди-и-и-и-иний, Нам Україну храни!» — удруге награє «Промінь» над моїм вухом опівнічні позивні. «Ну, як так можна смажити картоплю?» — звертаюсь подумки до дружини, активно працюючи щелепами. Вона (картопля), наче варена. А я люблю смажену, із золотою шкоринкою! І мене не зупиняє той факт, що я всім єством своїм відчуваю, як у мені накопичуються канцерогенні речовини. «Хочеш довго жити — викинь сковорідку», — кажуть йоги. Я хочу довго жити! Я хочу жити! Творити! Любити! Але не можу, ну, не можу я, милі мої йоги, без смаженої картоплі! Не пити — можу, не палити — можу, наплювати на зовнішній вигляд — можу. Можу двадцять разів підтягнутися на турніку! Ну, п'ятнадцять… Можу замкнутися в собі, можу бути нечемним, задиракуватим, можу витримувати піст, можу бігати зранку, можу красиво декламувати вірші Драй-Хмари… Я можу все! Але без смаженої картоплі не можу! Це скромна радість мого шлунка, це хвилини лагідного щастя, це гідне завершення складного, напруженого робочого дня. Це праця селекціонерів, трударів колгоспів (чи що там зараз замість них?), водіїв, вантажників, продавців і моєї дружини (невдячна праця, я їй про це завтра нагадаю. Спочатку подякую, а потім нагадаю…), якій я віддаю належну шану! М-м-м-м… Нездара! Я ж її вчив, що картоплю не варто прикривати накривкою з самого початку. Нехай випариться зайва волога. Часник треба кидати у самому кінці, за хвилину до того, як вимкнути газ. І, тільки вкинувши часник, можна накривати!

«Боже великий, єди-и-и-иний…» — утретє лунають позивні над моїм вухом й уриваються на самому початку, так і не дійшовши до фінального димінуендо. Червоний радіоприймач «Маяк» на стіні за моєю спиною завмирає і починає тихенько шипіти. Це означає — місцевий час нуль годин нуль-нуль хвилин. Почалася нова доба. Радіотрансляційна мережа припинила свою роботу. «Нам Україну хра-ни-и-и-и-и…» — доспівую я вже сам у повній тиші, активно пережовуючи картоплю і гортаючи перше число літературно-мистецького альманаху «Четвер».

«Ги-ги-и», — натрапляю очима спершу на забавні малюночки, а потім на назву оповідання та прізвище автора — Юрій Винничук… Хто такий — не знаю? Гортаю далі і жую, жую, жую… Єшклієв, Прохасько, Іздрик, Картопля, Ковбаска, Помідорчик, знову Єшклієв…

О, мій апетите! Ти — моє зцілення, ти — моє щастя! На мить я забуваю про все і віддаюся йому до останку. Він слугує стомленому мозкові, виснаженому емоціями, очищаючи його від уривків спогадів, ракурсів, інтонацій і шлейфів дня, що минув. Його неандертальська сутність зцілює та надає сил. Їм я негарно, ну вже в усякому випадку неестетично — ги-ги-и, як австралопітек — ги-ги-и (це ж треба, причепилося до мене це винничукове «ги-ги-и»), адже інколи людині треба злитися зі своєю природною сутністю, відчути в собі одвічний поклик предків, що розпалювали ватри за допомогою кременя та полювали на шаблезубих тигрів. Погляд мій автоматично обмацує поверхні знайомих стін, майже новий холодильник «Мінськ» з відірваною ручкою (дається взнаки зниження якості продукції в останні роки радянської влади), якісь недолугі коричневі з зеленим шпалери на стінах (клеїли, що було, бо іншого не було), стару, ще бабусину ліану, трилітрові порожні слоїки для молока на підвіконні, потріскану стелю, грубезні віконні рами з потьоками давно вже не білої фарби, жовто-бурий лінолеум «а-ля Лувр», як жартує моя мама, недбало викладений коричневий кахель біля мийки й товсті чавунні батареї, такі собі індустріальні баяни часів перших п'ятирічок — типовий сумний натюрморт звичайного пострадянського житла, на який я одначе не звертаю уваги, бо зі мною мій апетит! Щастя моє! Мій рятівнику! Я насолоджуюсь активним слиновиділенням не згірше, ніж «Червоними виноградниками» та «Зоряною ніччю» Ван Гога. Я втішаюся гостротою присмаку холодного помідора, неначе божественним синкопічним співом Шинед О'Коннор. Серце моє завмирає, наче я знову бачу перед собою божевільно-пристрасні очі Катрін Деньов у фільмі Бунюеля «Денна красуня» — очі пропащого янгола, а не купку смаженої теплої картоплі. Апетите мій! Завдяки тобі в душі моїй лунає давно забутий відгомін юнацьких еротичних мрій. Ти примушуєш мене забувати про те, що понад усе цікавить високоосвічену, культурну та моральну людину (тобто про самого себе), і вчиш відчувати життя в усій його повноті — пухирцями на язиці, стравоходом, шлунком, шкірою, по якій бігають мурашки тваринного задоволення. У такий спосіб інстинктивний та банальний процес жування перетворюється на священне дійство, апофеоз абсолютної гармонії Всесвіту, і то одна з найвищих та найшляхетніших насолод, якими тішить себе грішна людина на цій землі — насолода від споживання хліба свого щоденного. Слава тобі, мій апетите!!! (У душі звучить патетична музика).