Читать «Доба. Сповідь молодого "бандерівця"» онлайн - страница 24

— Ні, я не слабкий!

— Ти ж не безхребетний?

— Ні, я не безхребетний!

— Ти ж могутній, величний і боєздатний!

— Так, я могутній, величний і боєздатний! — і я вже ледь не луплю себе кулаком у груди.

- І ти кидаєш театр! Тим більше той театр, у якому працюєш!

- І я кидаю театр, у якому працюю! — з пафосом погоджуюся із власного сутністю.

- І стаєш на свій справжній шлях! Шлях письменника й пасіонарія молодої нації!

— Письменника й пасіонарія молодої нації!

— Ну от, нарешті, ми й порозумілися! — видихає моя Суть. — Запам'ятай, ніякий ти не артист! Бо артист, то людина підневільна, залежна й продажна. Ти — митець! І маєш стати незалежним. Будь письменником, художником, співаком, але завжди роби те, що ллється з твого серця, а не те, до чого примушують тебе обставини. Якщо відчуваєш, що життя обплутує тебе, що обставини звужують твій життєвий простір і заважають вільно творити — рви все геть і тікай простовіч. А головне — не бійся. Бог все бачить і він тобі допоможе! — отак проказувала до мене моя Суть. — А тепер лишається єдине — покаятися в усіх гріхах і ступити на новий, призначений тільки тобі шлях…

- І це ще не все? — питаю я налякано, бо чесно гадав, що наша розмова добігає кінця.

— Звичайно, не все, — відповідає Суть, — без сповіді далі не можна. Треба всі гріхи залишити у минулому…

— Добре, — схиляю покірно голову під умовний омофор моєї власної Суті і на деякий час заклякаю у роздумах, з чого краще розпочати каяття.

Було у мене наразі одне дуже важливе питання, у якому я в першу чергу хотів покаятися, але вирішив його відкласти на потім і розпочав свою спокутну бесіду з різних дрібниць. Згадав власний гнів, брехню, поодинокі й нечисленні випадки мастурбації, лінощі, раптові приступи зневіри, словоблуддя, марнославства, пияцтва, побутової невідповідальності, але добратися до суті найважливішого питання мені так і не вистачало сил. Суть моя тим часом терпляче вичікувала і, коли я зробив розлогу паузу, нарешті промовила «Ну?». Зібравшись на силах, я нарешті вичавив з себе:

— Перестав довіряти попам…

— Що, що? — наче недочувши, перепитала Суть, хоча я певен, що зробила вона це навмисне, аби я трохи голосніше із рішучою твердістю в голосі повторив:

— Перестав довіряти попам!

Тут треба зазначити, що мої стосунки з релігією останнім часом складалися неоднозначно, і через це я мав певний душевний неспокій та емоційну розхристаність. Однак коротенько й по порядку…

Охрестився я самостійно тоді ж, як повернувся з армії, і зробив це абсолютно свідомо, бо саме в армії мав необмежений доступ до сучасної періодичної літератури (паралельно зі співами в хорі, нарядами та читанням радянських патріотичних віршів зі сцени, я ще служив поштарем), а в списку видань, до яких я мав доступ, були не тільки популярні газети часів перебудови, але й майже усі товстелезні літературні журнали та альманахи, які я без втоми студіював перед тим як віддати передплатникам. Якщо зазирнути в мій армійський щоденник, то перелік творів сучасної і класичної літератури, яку я опанував за два роки, підбирається до сотні. Ну і який основний висновок зробив я, проковтнувши всю ту безліч думок, сюжетів та розв'язок? Правильно! Що БОГ Є!!! Хоча батьки мої були звичайні радянські побутові атеїсти й вірили скоріше у перемогу розвиненого соціалізму, ніж у Царствіє Небесне, проте бабуся (не татова мама, про яку йшлося на початку, а мамина мама), була людиною віруючою щиро і самовіддано. Коли я малою дитиною бував у неї в гостях і залишався ночувати, завжди проказувала на ніч якісь чудернацькі слова, які починалися з «Отче Наш…», а закінчувалися «В ім'я Отця, Сина і Святого Духа. Амінь». Навіть більше, ця бабуся відверто й неприховано ходила до церкви, і не тільки на Великдень, а майже щотижня, і це, не дивлячись на те, що уся сім'я над нею по-рідному, так без злоби, але іронізувала.