Читать «До побачення там, нагорі» онлайн - страница 225

...Вона заїде за Альбертом, прийде сюди, буде розпитувати, чи хтось бачив пана Майяра. Вона ніколи не зрозуміє, страшенно страждатиме, буде вигадувати всілякі причини цьому раптовому зникненню, навіть не уявляючи, як Альберт зміг збрехати, — це ж неможливо! Мав би бути якийсь делікатніший вихід. Або, приміром, він міг би стати жертвою викрадення. Чи його могли би десь убити, а тіло, викинуте в Сену, ніколи б так і не знайшли. Однак Поліна буде невтішною...

— О, це якраз для мене... «Безкоштовні заходи до тринадцятої години у таких театрах: Опера, Комеді Франсез, Опера-Комік, Одеон, Театр Порт-Сент-Мартен». Я маю повернутися на службу о тринадцятій...

Альбертові сподобалася ця ідея про містичне зникнення. З нею йому забезпечена мовчазна романтична роль замість реальної (точніше, аморальної).

— А ще бал на площі Нації! Але я закінчую роботу о десятій вечора, і поки ми туди доберемося, все майже закінчиться!

— О Боже! — раптом скрикнула Поліна. — Як це підло... Як же це жорстоко...

Альберт різко обернувся, порізавши підборіддя.

— Що? — спитав він.

Він пошукав серветку (чорт, порізи в цьому місці довго кровоточать). Чи є у нього хоча б пластир?

— Уявляєш? — продовжувала Поліна. — Хтось продавав пам’ятники загиблим... (вона підвела голову, бо не могла повірити в таке), неіснуючі пам’ятники!

— Що-що? — спитав Альберт, обернувшись до ліжка.

— Так, неіснуючі пам’ятники! — збуджено повторила Поліна, схилившись над журналом. — Обережно, любий, у тебе кров, ти заплямуєш все довкола.

— Ану покажи! — гукнув збліднувши Альберт.

— Чого ти, котеня?

Вона віддала йому газету, здивована його реакцією. Зрозуміло, він був на війні, втратив там товаришів, тому дізнатися про те, що хтось вдався до такого шахрайства, було для нього жахливо! Вона витерла кров з його підборіддя, а він все читав і перечитував статтю.

— Візьми себе в руки, сонечко! Не можна себе заганяти аж до такого стану...

Анрі увесь день вивчав район. Йому вказали на візника, який жив на вулиці Ламарк у будинку під номером чи то 16, чи то 13 (але ні там, ні там такого не знали). Анрі узяв таксі. Хтось інший підказав: можливо, це той, що займався перевезеннями, він живе на вулиці Коленкур. Але це був старий, нині забитий дошками будинок.

Анрі зайшов у кафе на розі вулиці. Була десята ранку. «Чи ви не бачили однорукого типа, що займався перевезеннями?» — «Ні, такого не знаємо».

Якщо треба буде, він спуститься цією вулицею, підніметься іншою, прочеше весь район, але таки знайде його!

— Однорукий, кажете? Але тягати візка такому важко, ви впевнені?

Ближче до одинадцятої години Анрі взявся за вулицю Дамремон, де, як його запевнили, на розі вулиці Орденер жив якийсь переселенець, у нього був візок. А щодо того, чи була в нього одна рука, чи ні — ніхто не міг стверджувати.

Йому знадобилася ціла година для того, щоб прочесати всю вулицю. Аж поки поруч з північним кладовищем якийсь робітник не запевнив його:

— Звичайно, я його знаю! Він же такий дивак! Він живе на вулиці Дюесм, під номером 44. Я знаю його, він — сусід мого кузена.