Читать «До побачення там, нагорі» онлайн - страница 223

— Він, здається, тутешній.

Це було все, що дізнався Анрі. Ніхто не знав особисто того кур’єра з тачкою, але його вже бачили. Хоч однорукий нині не викликав ні в кого подиву, але тягати важкого візка не кожен зможе.

«Може, й не з цього кварталу, — сказав видавець, — але він мусить жити десь поблизу...»

Було чверть на восьму.

У холі перед Перікуром стояв задиханий, блідий, близький до апоплектичного удару Лябурден.

— Пане президенте, — сказав він, навіть не привітавшись, — я тут ні до чого!

У руці він тримав ніби розжарений «Пті Журналь».

— Це катастрофа, пане президенте! Але даю вам слово...

Так ніби його слово чогось вартувало.

Він мало не плакав.

Пан Перікур схопив газету і закрився у своєму кабінеті. Лябурден залишився в холі, не знаючи, як йому бути далі. Піти чи робити щось інше? Але згадав, що президент часто йому казав: «Ніколи не беріть на себе ініціативу — завжди чекайте, поки вам скажуть...»

Він вирішив чекати розпорядження, влаштувавшись у кріслі. З’явилася служниця — та сама, якій він недавно мацав груди, маленька красива чорнявка. Вона стала оддалік і спитала, чи він нічого не хоче?

— Кави... — сказав він утомлено.

Лябурденові ні до чого не було охоти.

Пан Перікур перечитав статтю і подумав, що скандал вибухне якщо не сьогодні ввечері, то завтра зранку. Він залишив газету на столі (не гнівався — бо злитися вже пізно). Дивлячись на нього, можна було подумати, що від кожної поганої новини він втрачає дещицю зросту: в нього опускалися плечі, горбилася спина, він дуже осунувся, змарнів.

Сідаючи за стіл, він бачив статтю з іншого боку. Іскорки, викликаної цією заміткою, досить для того, щоб розпалити багаття, — мислив він.

І мав рацію. Як тільки про статтю в «Пті Журналь» дізналися журналісти з «Голуа», «Нескореного», «Часу» та «Ехо Парижа», вони кинулися замовляти таксі, обдзвонювати свої контакти. Коли почали розпитувати адміністрацію, там мовчали (а це означало: було що замовчувати).

Люди стояли на початку нової війни, розуміючи, що коли спалахне пожежа, виграє той, хто випередить інших.

А напередодні, відкривши розкішну, загорнуту в м’який папір, коробку одягу з «Бон Марше», Едуард побачив комплект, який Альберт для нього купив, і не стримав радісного крику. З першого погляду він був від усього в захваті. Там були короткі, до колін, шорти кольору хакі, бежева сорочка, ремінь із візерунками, як у ковбоїв з малюнків, гетри кольору слонової кістки, світло-коричнева куртка, легке взуття і капелюх із широченними крисами для захисту від сонця (яке сильно пече там, куди вони збираються їхати). І скрізь у всьому одязі сила-силенна кишеньок. Це було круто. Одяг для маскараду на тему сафарі. Бракувало лише патронташу і рушниці завдовжки так десь метр сорок, щоб він був схожий на справжнього Тартарена. Він відразу нап’ялив на себе все і загарчав від задоволення, споглядаючи себе в дзеркалі.

Саме в цьому екзотичному одязі його і побачив персонал «Лютеції», коли Едуард робив замовлення: цитрину, лимон і овочевий бульйон.