Читать «До побачення там, нагорі» онлайн - страница 221

Обдумавши в таксі те, що казатиме, він приїхав з твердим наміром розказати їй все, бо тягнути вже було нікуди. Сьогодні 12 липня, він поїде 14-го (якщо доживе). Отже, або зараз, або нікóли. (Усе це було більше схоже на заклинання, бо в глибині душі він би зроду не наважився на таке зізнання.)

Він задумався над тим, чому досі не наважився сказати їй. Це стосувалося питань моралі, через це він переступити ніяк не міг.

Поліна була із небагатої родини, батько — робітник, вони були побожні, і до питань честі та моралі ставилися дуже шанобливо.

Сьогодні вона була дуже гарна. Альберт купив їй модний капелюшок, який вдало підкреслював красу її вузенького обличчя та сонячну і щиру посмішку.

Вона відчувала, що Альберта щось непокоїть, цього вечора він був ще мовчазніший, ніж зазвичай, і, здавалося, от-от намагався щось сказати, але стримувався. Поліна переживала один із найсолодших моментів у їхніх стосунках. Вона більше не сумнівалася: він хоче запропонувати їй одружитися, але ніяк не наважується. Альберт був не лише скромний, але й трохи нерішучий. Ніжний, дбайливий, але якщо його не поквапити, то можна чекати, поки рак свисне...

А поки що вона насолоджувалася його нерішучістю, відчуваючи себе бажаною, і зовсім не переймалася тим, що піддалася на його залицяння та власні гарячі пориви. Вона вдавала пустотливість, але була впевнена, що все серйозно. Уже кілька днів він на її розпитування віднікувався, і це приносило їй ще більшу певність. Хоч вона й робила вигляд, що нічого не помічає.

У цей вечір вони сиділи в невеличкому ресторанчику на вулиці дю Комерс, і він заговорив з нею, як зазвичай:

— Знаєш, Поліно, я не нарікаю, але мені не дуже подобається працювати в банку, я думаю, чи не спробувати мені щось інше...

«Правильно, — подумала вона. — Не смикаються тоді, коли вже є троє чи четверо дітей. А поки молодий — треба на щось зважуватися...»

— І що? — неуважливо спитала вона, дивлячись на офіціанта, який приніс салати.

— Я навіть не знаю... Може, якусь комерцію... — нерішуче мовив він.

Поліна хмикнула. Комерція... Вершина успіху! Ха-ха, подумати тільки: «Поліна Майяр — модні аксесуари з Парижа!»

— А продаж чого?

Вона подумала: а можливо, не треба так відразу далеко заходити? «Дім Майяр. Продукти, галантерея, вина і лікери».

— Ну...

«І так завжди, — думала Поліна. — Альберт хоче слідувати за своєю думкою, а його думка десь застрягла...»

— Може, не просто комерція... Швидше підприємство...

Поліна розуміла лише те, що бачила, ідея підприємства була геть туманною.

— Яке підприємство?

— Я думав про екзотичні породи дерев...

Поліна здивовано витріщилась, а її виделка з салатом зависла коло рота.

— А навіщо це?

Альберт відразу стушувався:

— Ну, може, ваніль, какао, щось таке...

Поліна поважно кивнула (вона завжди так робила, коли не знала, що сказати). «Значить, Поліна Майяр. Ваніль і шоколад»? Та ні, вона не бачила в цьому нічого корисного чи цікавого.