Читать «До побачення там, нагорі» онлайн - страница 219

Але він ніколи б не повірив і в те, що їм вдасться двічі обдурити банк та отримати замовлення на пам’ятники, і що в разі успіху їм удасться покинути Францію. Він думав: як з отаким непевним компаньйоном сісти на поїзд до Марселя? А потім ще й на корабель, не привертаючи уваги впродовж багатоденної подорожі? А ще й до того ж Поліна, через яку він постійно мучився в сумнівах: зізнатися? втекти? втратити її? Війна стала для нього тяжким випробовуванням самотністю. Але й це не порівняти з періодом після демобілізації, який всуціль був швидким спуском до пекла. Інколи йому здавалося, що він навіть готовий потрапити за ґрати, тільки щоб раз і назавжди покінчити з цим усім.

Але треба було діяти. Поки Едуард спав, Альберт, скориставшись моментом, спустився до рецепції і підтвердив, що пан Ларів’єр виїде з готелю 14 липня в обід.

— Ви це підтверджуєте? — спитав консьєрж.

Це був високий чоловік із суворим обличчям, який був на війні і знав, що таке вибух снаряда, який пролетів так близько від нього, що відірвав вухо. Якби на кілька сантиметрів ближче — він би мав зараз таку саму голову, як в Едуарда. Але йому пощастило: він міг носити окуляри, приклеївши праву дужку лейкопластирем, колір якого дуже добре підходив до його коміра, що ховав шрам від дірки, через яку осколок попав йому в голову. Альберт ніколи не бачив таких поранених, але чув, що є солдати, які так і живуть з осколком від снаряда в мозку, якого лікарі не змогли вийняти. Може, той консьєрж один із них. Якщо воно так і було, то це не надто його принизило, він зміг зберегти у собі вміння відрізняти поважних людей від нікчемних. Його обличчя було непроникне. Що б там Альберт не говорив, попри його дорогий одяг та блискуче взуття, його манери залишалися простацькими (це помічалося в жестах, можливо, у мові, а також у цьому запобіганні, яке він мимоволі виявляв до будь-кого в уніформі, навіть якщо це простий консьєрж).

— Значить, пан Ежен нас покидає?

Альберт підтвердив. Отже, Едуард нікого не попередив про свій від’їзд. А може, він і не збирався їхати?

«Таж так!» — написав Едуард, якого він спитав про це після пробудження.

Він шкрябав криві, але розбірливі літери.

«Звичайно, ми їдемо 14 липня!»

— Але в тебе ще нічого не готове... — нагадував Альберт. — Скажімо, валіза, одяг...

Едуард ляснув себе по лобі, який же він ідіот...

З Альбертом він майже ніколи не одягав маски, і цей запах із рота, з вивернутого шлунка інколи був справжнім випробуванням.

Через деякий час Едуардові значно полегшало. Він знову їв (хоч і не міг довго встояти на ногах). У понеділок покращення його стану вже було цілком стабільним та обнадійливим. Виходячи, Альберт хотів було прихопити з собою порошок героїну та залишки ампул із морфієм, але подумав, що це неможливо. Бо, по-перше, Едуард не дозволить йому це зробити, а по-друге, йому не вистачить відваги. Тому решту сил, які у нього залишились, він вкладав у впорядкування багажу до від’їзду.