Читать «До побачення там, нагорі» онлайн - страница 218

«Гаразд, — подумав. — Дайте мені один шанс на десять тисяч — і вам капець».

40

«Він трохи нездужає», — відповідав Альберт у «Лютеції» усім, хто непокоївся через пана Ежена. От уже два дні, як його не видно, він нікого не кличе, вони вже звикли до щедрих чайових, а їх раптове припинення викликало розчарування.

Альберт відмовився від послуг готельного лікаря. Але коли той все-таки прийшов, Альберт прочинив двері: йому краще, дякую, він відпочиває, — і закрив їх.

Але Едуардові краще не було. Він не відпочивав — він вибльовував усе, що їв. З його горла виривалися звуки, як від ковальського міха, а температура не спадала. Йому потрібно буде чимало часу, щоб отямитися. Чи він буде спроможний подорожувати? — питав себе Альберт. Де, в дідька, він дістав той героїн? Альберт не знав, чи це була завелика доза, — він у тому не розумівся. А якщо Едуардові треба буде нову дозу під час подорожі, що тоді робити? Альберт ніколи не ступав на борт корабля і боявся морської хвороби. А якщо він і сам не зможе опікуватися товаришем, хто це зробить?

Коли він не спав і не вибльовував через відкрите горло дрібку їжі, яку вдавалося йому ввести, то лежав нерухомо, втупившись у стелю: піднімався лише для того, щоб піти в туалет. Альберт наглядав. «Не закривайся на затичку, — говорив він, — якщо з тобою щось станеться, як я зможу тобі допомогти?» Навіть у туалеті...

Він уже не знав, що й думати.

Присвятив усю неділю доглядові за товаришем. Едуард майже весь час лежав, мокрий від поту, його тіло постійно сковували сильні спазми, з горла виривався хрип. Альберт тільки те й робив, що ходив туди-сюди між кімнатою та ванною, міняючи білизну, замовляючи курячий білок, м’ясний бульйон, фруктові соки. А під кінець дня Едуард наполіг на дозі героїну.

«Мені полегшає», — нерозбірливо надряпав він.

Через свою малодушність і тривожний стан товариша нагальність від’їзду вводила його в паніку. Було видно, що в Едуарда вже залежність. Альберт знову зіткнувся зі зрадою, і це його ранило. Він знову взявся за шприц, порошок...

Це було дуже схоже на той час, коли все починалося. Розкішний номер у «Лютеції» зовсім не був схожий на військовий шпиталь, де два роки тому Едуард мало не помер від сепсису, чекаючи на транспортування до Парижа. Але товариська турбота, яку один дарував другому, скаліченість Едуарда, його тяжке горе та зневіра, яку Альберт, відчуваючи свою провину, незграбно намагався вилікувати своєю щирістю, — все це нагадувало їм обом про той час, який важко визначити як приємний чи тривожний. Це нагадувало коло, яке замикалося там, де брало й початок.

Відразу після ін’єкції Едуарда сіпонуло так, ніби хтось сильно штовхнув його у спину, шарпнувши його ззаду за волосся... Це тривало всього кілька секунд, він ліг набік, вид­но було, що йому полегшало, і він розчинився в щасливому безпам’ятті. Альберт з опущеними руками дивився, як той спить. Песимізм заставляв Альберта відчути, що перемога тут неможлива.