Читать «До побачення там, нагорі» онлайн - страница 206

Анрі зосередився, йому треба було повернутися до розмови:

— Леон кинув мене... Я не можу сподіватися на жодну допомогу, окрім твого батька...

Мадлен вразило, вкололо те, що Леон його не підтримав. Але ж він має стосунок до справи, як же так?

— У тім-то й річ, що він вже більше не має. І Фердинанд також.

Губи Мадлен округлилися в тихе «О!»...

— Довго пояснювати, — мовив він.

Вона посміхалася. Він говорить, як її справжній чоловік. Вона погладила його щоку.

— Бідненький мій...

Її голос був ніжним та інтимним.

— Значить, цього разу все дуже серйозно?

Він закрив очі в знак згоди, потім докинув:

— Твій батько відмовляється мені допомогти. Але...

— Знаю. Навіть якщо я знову його попрошу, він відмовить.

Анрі тримав руку Мадлен у своїй долоні. Йому треба її переконати. Вона не може відмовити йому, це — неможливо, немислимо... Старий Перікур хотів образити його. Тепер йому це вдалося. Але у нього є (Анрі шукав потрібне слово) обов’язок, от! Обов’язок реально подивитись на справу. Бо, зрештою, що він виграє, коли і його ім’я буде замішане у такому скандалі? Нехай не в скандалі (про це ще не йдеться), скажімо, у неприємному контексті? Можна зрозуміти, що він не хоче допомагати своєму зятеві, але ж йому не буде надто складно зробити приємність своїй доньці, чи не так? Він же повсякчас допомагає то одним, то іншим, навіть у справах, які не мають до нього прямого стосунку. Мадлен кивнула:

— Ти правий...

Але Анрі відчував у ній спротив. Він нахилився.

— Ти не хочеш поговорити з ним... боїшся, що він відмовить, так?

— О, ні! — швидко відповіла Мадлен. — Справа зовсім не в цьому, милий!

Вона вивільнила долоню і поклала її на живіт, трохи розчепіривши пальці. Тоді посміхнулася.

— Я не втручаюся, бо не хочу втручатися. Знаєш, Анрі, я вислухала тебе, але по правді мене це абсолютно не цікавить.

— Я цілком тебе розумію... — згодився Анрі. — Я не прошу тебе цікавитися цим, я...

— Ні, Анрі, ти не розумієш: мені байдужі не твої справи, мені байдужий ти.

Вона сказала це, не міняючи виразу на обличчі. Така ж проста, усміхнена, близька, наче дуже рідна. Душ був такий холодний, що Анрі подумав: може, йому почулося?

— Я не розумію...

— Ні, любий, гадаю, ти все чудово зрозумів. Мені не зовсім байдуже те, чим ти займаєшся, мені байдужий ти сам.

Йому треба було встати і піти, та погляд Мадлен його наче заморозив. Він не хотів слухати її далі, але був заручником цієї ситуації, як приречений, що мусить вислухати вирок судді.

— Я ніколи не сумнівалася в тому, хто ти є насправді. Жодних ілюзій і щодо нас із тобою. Якийсь час я була закохана, так. Але я дуже швидко зрозуміла, чим це все закінчиться. Я тягла цього воза, бо ти мені був потрібен. Я одружилася з тобою, бо хотіла заміж. Ти мені запропонував. А ще тому, що д’Олней-Прадель звучало гарно. Якщо це і не було надто приємно — бути твоєю дружиною, яку ти постійно принижував своїми походеньками, я б навіть хотіла носити твоє ім’я. Але нічого не вдієш...

Анрі підвівся. На цей раз він не ховався за ширмою тривожної ситуації, не пробував шукати аргументів, не виказував майстерності брехати. Мадлен говорила дуже врівноважено. Це був безповоротний присуд.