Читать «До ніг твоїх я небо простелю...» онлайн - страница 12

…Тої ночі Ілона не спала. Дотик його рук на обличчі відчувала досі. Його обійми, такі невинні й такі… О, ні. Серце не стукало — воно гупало. Колись прочитала, що при першому коханні душу забирають раніше за тіло. Тоді посміялася з цих невинних слів…

А зараз… Куди й поділися її зарозумілість, гордість, упертість. Із цим чоловіком відчула себе такою слабою, жіночною, бажаною і, головне, захищеною. Для неї, яка не знала батька, то було дуже важливо.

Встала з ліжка, підійшла до вікна. Мимоволі глянула на небо.

«Яке ж воно прекрасне, все усипане маленьким цяточками, немов вишите бісером, — подумала. — А я його раніше й не помічала. Ось і Місяць. Такий гордовитий, ніби господар над своїми зорями. Їх так багато. Вони такі далекі. Але тільки одна найяскравіша і найближча до Місяця. Він, ніби, обіймає її… Це та справжня і єдина, на все життя. У Марата багато зірок. Котра ж стане вибраною, що світитиме поряд?» — серце дівчини защеміло. Десь глибоко у душі ледь-ледь відчула: цією зірочкою може бути й вона…

Наступного дня, у свій законний вихідний, Ілона відвідала матір. Володіна рідко це робила. Зазвичай лише телефонувала. Та й розмови у них не виходило. Ще з дитинства дівчина відчувала неприязнь найріднішої, ніби зайвою була у житті відомої оперної співачки. Виросла за кулісами, спостерігаючи за маминою славою.

Тепер ненька вже не співає. Більшість часу проводить на самоті, вдома. Інколи ніби й сумує за донькою, але жити разом не хоче. Допомоги не приймає й сама нічим не допомагає своїй єдиній дитині. Навіть моральної підтримки від неї не дочекаєшся.

Проте інколи людині важливо, щоб її підтримували найближчі люди. Тому, особливо не розраховуючи побачити радість у маминих очах, Ілона все ж наважилася розповісти про свою нову роботу і почуття.

— Мамо, Марат — особливий: сильний, уважний, здатний захистити жінку, чуттєвий…

— Ага, а ще сьогодні хочеться співати, сміятися, весь світ здається величезним, прекрасним, небо вище і блакитніше, сонце світить яскравіше і тепліше, — саркастично докінчила Володіна-старша.

Та Ілону це не образило. Вона й не розраховувала на якесь там розуміння чи підтримку. Важливо було виговоритися, поділитися. Сьогодні вона — найщасливіша людина на планеті. Їй хочеться про це кричати, і байдуже, хто вважає інакше.

— Коли метелик бачить вогонь, доню, він теж вважає, що світ яскравий і прекрасний. Навіть коли наближається до полум’я — думає, що воно його не пече, а гріє. І тільки коли горить — усвідомлює, що все було марно. Але вже пізно… — незвично тепло мовила мати.

Від несподіванки Ілона завмерла. Так ненька ще ніколи не розмовляла.

— Аналогічно й кохання, дівчинко моя, — продовжила. — Інколи бачиш, що немає взаємності. З його боку відчуваєш тільки тепло, не більше. Проте думаєш, що твоєї любові вистачить на двох, і летиш на вогонь. Але не вистачить, запевняю тебе.