Читать «До ніг твоїх я небо простелю...» онлайн - страница 10

Ні жива, ні мертва вийшла з кабінету шефа Володіна. Так безцеремонно з нею ще не розмовляв жоден чоловік. Марат відразу поставив її на місце.

— То ви прийняті на роботу чи ні? — підлила масла у вогонь секретарка Діна, яка через напіввідчинені двері прекрасно чула розмову від початку й до кінця.

— Старатимусь виправдати сподівання вашого начальника, — саркастично кинула у відповідь Ілона й вискочила з приймальні, залита червоним соромом.

— Я не дуже її налякав? — ласкаво усміхаючись, запитав Марат пані Діну, яка щойно занесла йому каву.

Думка цієї жінки була для нього важливішою за думку матері. Своє життя вона проживала одиноко, але досвідченішої у будь-якому питанні людини Рахімов не знав.

— Думаю, ви її розсердили, — примруживши великі карі очі, відповіла секретарка. — Тепер вона працюватиме ду-уже наполегливо.

Обоє розсміялися.

Ілоні й справді більше нічого не залишилося, як здати надважкий іспит, влаштований керівником фірми. Вона засвоїла урок з першого їхнього спілкування. Готова була відірвати собі язика, що бовкнув те зайве слово. Але було пізно. На кону не тільки робота у «Вавілоні», але і її власна репутація. Дівчина загнала себе в глухий кут: або працює тут, або ніде. «Нове резюме вже буде суттєво відрізнятися від того, що я тримаю зараз у руках», — ці слова нового начальника снилися їй ночами.

Марат наказав віддати їй найважчий архітектурний проект із тих, які наразі розроблялися фірмою. Замовник — компанія Ігора Красовського. У сусідньому місті Мужієві забудовуватиме понад три тисячі квадратних метрів. Великий торгівельний центр з підземними парковками, розважальним центром, їдальнею тощо…

— Це ж нереально, — здивувався Ігор, коли почув, хто та ще й в які терміни працюватиме над проектом його будівництва. — Таку роботу виконує ціла команда. І то не за два місяці. Якщо хочеш її звільнити — чому відразу цього не зробив? Очевидно ж, що вона не справиться.

— Ото ж бо й воно, я не міг її звільнити. Міг тільки прийняти або не прийняти на роботу. А зараз… — багатозначно усміхнувся. — Бачив би ти цю горду, самовпевнену красуню, — якось замріяно промовив. — Працює допізна. Учора, наприклад, я повертався додому під ранок і, не повіриш: з вікна машини помітив, що на фірмі ще горить світло. Зупинився, придивився — а це в її кабінеті. Зовнішній вигляд повністю змінила: замість підборів — кросівки, замість макіяжу і зачіски — зв’язане у високу гульку волосся, у руках велика чашка кави, щоб не заснути. Усі їй співчувають, мене вважають за монстра.

— Правильно вважають, — хихикнув Красовський. — Чого ти домагаєшся? Морально зламати її хочеш?

— Ні в якому разі, — серйозно Марат. — Тільки опустити на грішну землю, між простих, грішних людей. Нехай змиє з обличчя товсті шари фарби, відкриє прекрасні блакитні очі і, я впевнений, вона ще «спасибі» скаже за цей урок. Бо життя у неї, правду кажучи, якесь безалаберне: батька не має, з матір’ю не спілкується, одна знімає квартиру, міняє чоловіків. Шкода її.