Читать «До ніг твоїх я небо простелю...» онлайн - страница 119

— Ну досить, досить, — піднімаючи праву руку, зупинив дівчину Марат. — Після дороги я не в змозі так багато запам’ятати. З твоїми батьками у нас ще буде час познайомитися.

Алан з Тимуром ледь стримувалися, аби не луснути від сміху. Їх уже понадувало, як гумові кульки. Однак при батькові не сміли.

— Ти любиш мого сина? — відверто й трохи суворо запитав, дивлячись прямо у вічі Єлизаветі.

— Так, — не роздумуючи відповіла, як в армії.

— Це головне, — глянув на Мирона, — і хай Всевишній благословить на все життя.

Тоді перевів погляд на вхідні двері й злегка кивнув Максимові, який досі стояв наче в очікуванні якоїсь команди.

Дві секунди — і в руках Марата з’явилися білі троянди.

Рахімов все стратегічно продумав.

Не годиться заходити з двома букетами до будинку. Адже його Лія — особлива. Найкраще — для неї. Потім уже решта. Тому другі квіти чекали свого часу в автомобілі.

— Це тобі, — лагідно усміхаючись, простягнув букет майбутній невістці. — Вітаю у нашій сім’ї.

Зворушена дівчина полегшено зітхнула. Ніби надважкий іспит склала.

— Мої орли, — відразу обох обняв і притис до себе Алана й Тимура. — Ви були слухняні? — подивився їм у вічі.

— Аякже, батьку, — крадькома глянувши на Єлизавету, відповів Тимур. — Хіба ти нас не знаєш? — доповнив Алан.

— Знаю, знаю, — поплескав по плечах хлопців, — тому й питаю, — щиро посміхнувся.

* * *

«Моя сім’я — моя фортеця, — подумки радів Марат, коли всі усілися за родинним столом. — Місце, куди щодня хочеться повертатися. Тут затишно, спокійно. Тут зрозуміють і підтримають, коли тобі важко. Розділять твій тягар. Тут панує любов.

Мій дім — мала батьківщина зі своїми законами і кордонами. Тут ласка, ніжність, тепло коханої жінки. Лія — моя опора, моє серце, моя душа, мій світанок і захід мого сонця. Берегиня домашнього вогнища. На її тендітних плечах тримається усе в домі. Вона забезпечує неповторну сердечну атмосферу в ньому, згладжує всі гострі кути між членами родини. Бо родина — найголовніше, що може бути в кожної людини».

— Давно ми не збирали до купи наш сімейний кулак, — раптом згадав і поклав на стіл свою руку. Задоволено посміхаючись, Лія поклала зверху свою, потім Мирон, далі Тимур, Алан і Міра.

— Клади й свою, якщо ти за цим столом, — глянув на Єлизавету Рахімов.

— Із задоволенням, — вже впевненіше відповіла й долучилася до сімейної традиції.

Зверху Рахімов поклав другу руку.

— Ви тільки погляньте, яка краса, — залюбувався на купу рук, складених одна на одну. — Це справжня міць. Таку сім’ю ніщо не подолає. Наш кулак міцний і могутній, як ніколи. І дай, Боже, в майбутньому тільки ростиме і мужнітиме. Кожен із нас — окрема особистість зі своїми вподобаннями, інтересами, характером, смаком… Але силу кожен черпатиме саме з цього, воєдино складеного кулака.

Всі весело забрали свої, заряджені позитивною енергією один одного, руки.

— Яку ж міцну й дружню родину ми створили з тобою, Ліє, — подивився на дружину закоханими очима. — А колись усе починалося лише з наших двох сердець: твого і мого…