Читать «До ніг твоїх я небо простелю...» онлайн - страница 118

— Ага, вони, мов два опосуми зі старого мультфільму «Льодовиковий період». Дратують батька, а потім отримують на горіхи. Оце вже точно перевірено, — багатозначно глянув на хлопців, забираючи свою кохану. — Нещодавно тільки повернулися із заслання, а вже заробляють на наступне…

— Ну, ну… — все ще насміхаючись, кинули хлопці у слід закоханій парочці. — На вашому місці ми б не були такими спокійними.

Цього ранку в будинку було якось гамірно.

Стоячи на східцях, Єлизавета помітила, що у вітальні всі наче зайняті звичними справами, готуються до сніданку, накривають стіл, метушаться. Але якось напруженіше все робиться, відповідальніше, старанніше. Хатні помічниці все по кілька разів перевіряють, щось перепитують заклопотану Лію.

— Що відбувається? — поцікавилася у Міри, яка щойно вийшла зі своєї кімнати.

— Тато приїжджає, — весело кинула дівчинка, біжучи східцями донизу. — Зараз буде вдома.

Ліза відчула, як похололо всередині.

«Ось вона — мить істини…» — ненароком подумала.

— Ну що? — раптом почула зі спини.

Різко повернулася і зустрілася очі в очі з Аланом.

— Готова? — легко підморгуючи правим оком, хитро запитав, наче контрольний постріл у серце зробив.

— Не знаю, — щиро відповіла.

— Зверни увагу, не хвилюється тільки Міра. Вона знає — її спосіб зустрічати батька — найкращий, — посміхаючись, теж побіг донизу.

Нарешті все готово.

Усі зібралися, наче високого гостя очікують.

У двір заїхала Маратова машина.

Передні дверцята відчинив Максим.

— Водій? — налякалася Лія. — За життя не бачила, щоб Марат їздив з водієм. Він завжди сам сидить за кермом. Може щось сталося? — раптом запереживала. — Чому не може…

За кілька секунд з’явився Рахімов.

У його руках закрасувався шикарний букет символічних червоних троянд.

— Таточку-у! — зірвалася, мов на перегонах Міра, коли батько з’явився у дверях. Добігши, скочила й повисла у нього на шиї.

— Привіт, зірочко, — піднімаючи високо над головою квіти, обняв вільною рукою доньку.

Єлизавета мимоволі глянула на Алана.

Його багатозначний погляд так і говорив: «Ну що я тобі казав? Вважай, свій шанс на вдале знайомство ти вже втратила…»

— Це тобі, — простяг малесеньку коробочку з цінним подарунком для Міри.

Тоді підійшов до Лії.

— Вітаю, коханий, — розкрила руки для обіймів дружина. — З приїздом.

— Це для тебе, моя трояндочко, — ніжно цілуючи, подарував букет.

— Сину, — обняв Мирона й поплескав по плечах. — Радий бачити тебе вдома.

— Дякую, тату. Ми з нетерпінням чекали на тебе, — глянув на Єлизавету.

Рахімов перевів погляд на дівчину.

Усмішка з його обличчя повільно щезла.

Усі затамували подих в очікуванні першої реакції…

Але Марат мовчав, впритул розглядаючи обраницю свого сина.

— Мене звуть Єлизавета Руденко, — нарешті не витримала бідолашна й згадала слова Тимура: «поки він мовчить — треба встигнути якомога більше розповісти про себе». — Я — британка українського походження. Мої батьки — скрипалі. Виїхали в Англію ще до мого народження. Батько — Олександр Руденко грав колись у Лондонському оркестрі. Особисто знав великого Турганова. Навіть і мріяти не міг, що я познайомлюся з його внуком. Моя мати — Варвара…