Читать «Диявол і сеньйорита Прим» онлайн - страница 6

— Мені 52 роки, і звуть мене не Карлосом, і все, що написано в реєстраційній картці, — неправда.

Шанталь розгубилася, не знаючи, що на це відповісти. А чужоземець продовжував:

— І показати я тобі прагну зовсім не місцеві краєвиди, а таке, чого ти не бачила ніколи у своєму житті.

Шанталь не раз читала про те, як дівчата йшли з незнайомцями до лісової глушини, а потім їх більше ніхто ніколи не бачив. На якусь мить охопив її жах, але тієї ж миті він зник, поступившись місцем жазі пригод. Хай там що, а ця людина ні на що зле просто не зважиться, — вона ж щойно сказала йому, що весь Віскос знає про нього, нехай навіть відомості, які він залишив про себе, не відповідають дійсності.

— А хто ви такий? — запитала вона. — Якщо тепер ви сказали мені правду, то я можу повідомити в поліцію, що ви не той, за кого себе видаєте. Хіба вам це не відомо?

— Обіцяю відповісти на всі твої запитання, але спочатку ходімо зі мною. Це недалеко — хвилин із п’ять ходьби.

Глибоко зітхнувши, Шанталь закрила книгу, і відчула, як острах у її душі перетворюється на захопливе очікування якогось дива. Затим підвелася й мовчки покрокувала слідом за незнайомцем, не сумніваючись, втім, що чекатиме на неї чергове розчарування: таке вже траплялося, — щоразу все починалося з багатообіцяючої зустрічі, та незабаром перетворювалося на нездійсненну мрію про кохання.

Чужинець тим часом підвів її до валуна, що нагадував літеру «У», вказав Шанталь на горбок свіжоскопаної землі й попрохав, аби дівчина подивилася, що там зарите.

— Замащуся, — сказала Шанталь. — Руки забрудню й сукню.

Чужинець підібрав із долу гілляку, зламав її й простягнув Шанталь. Та здивувалася, однак вирішила мовчки робити все, що той попросить, і заходилася копати.

Хвилин через п’ять перед нею опинився жовтавий, весь у грудках налиплої землі брусок.

— Схоже на золото, — сказала вона.

— Це і є золото. Моє золото. Зроби ласку, закопай його.

Шанталь послухалася. Чужинець підвів її до іншої схованки. Вона знову заходилася розкопувати землю, і цього разу була вражена — такої кількості золота вона зроду не бачила!

— Це теж золото. І воно теж належить мені.

Шанталь приготувалася було засипати яму землею, однак чужоземець попрохав лишити все, як є. Потім він вмостився на камінь, запалив і уп’явся поглядом кудись вдалину.

— Навіщо ви мені його показали? — запитала Шанталь.

Він мовчав.

— Хто ви такий? І що ви робите у Віскосі? Для чого показали мені золото? Хіба ви не розумієте, що я можу всім розповісти про те, що заховане на цьому схилі?