Читать «Диявол і сеньйорита Прим» онлайн - страница 8

Її міркування урвав голос чужинця:

— Ото я й хочу зрозуміти, де ми живемо — у раю чи в пеклі.

Пастка спрацювала.

— У раю. Але навіть рай зрештою приїдається.

Це була пробна куля. Слова Шанталь насправді означали: «Я вільна, я — не проти». А він тепер мав би запитати: «І тобі теж рай приївся?»

— І тобі теж рай приївся? — запитав чужоземець.

Тепер треба поводитися якомога обережніше, не пороти гарячку, не сполохати здобич.

— Сама не знаю. Іноді відчуваю, що приївся, а іноді здається, що мені написано жити тут і вдалині від Віскоса я просто не витримала б.

Наступний крок: удавати цілковиту байдужність.

— Гаразд, коли ви нічого не хочете розповісти мені про це золото, то красненько дякую вам за приємну прогулянку. Піду-но я собі на свій бережечок дочитувати книжку. Дякую.

— Хвилинку!

Ага!

— Звісно, я хочу пояснити тобі, що то за золото, інакше навіщо мені тебе сюди приводити?

Секс, гроші, влада, обіцянки — так вона й знала! Проте Шанталь удала, ніби чекає якогось приголомшливого відкриття: чоловіки завше знаходять якусь дивну втіху у відчутті власної вищості, а тому не знають, що в більшості випадків поводяться абсолютно передбачувано.

— Ви, либонь, людина дуже досвідчена, знаєте життя й можете мене багато чого навчити.

Отак і треба! Найважливіше правило — у слушний момент, щоб не сполохати, ледь-ледь послабити хватку, погладити по шерстці.

— От тільки дивна у вас звичка: замість того щоб відповісти на найпростіше запитання, розводите довгі рацеї про обіцянки чи про те, як усім нам слід жити. Я охоче залишуся, якщо тільки ви відповісте на запитання, яке я поставила вам із самого початку: хто ви такий і що тут робите?

Чужоземець, що до цієї миті продовжував споглядати гори, тепер перевів погляд на дівчину. Йому стільки років доводилося мати справу з найрізноманітнішими представниками роду людського, що тепер він міг би майже точно сказати, про що вона думає. Шанталь майже напевно вважає, що він показав їй золото задля того, щоб вразити своїм багатством, так само як і вона зараз намагається своєю юністю й байдужістю справити враження на нього.

— Хто я такий? Ну, скажімо, той, хто вже досить давно шукає одну істину. Теоретично я її вже встановив, а от перевірити на практиці не доводилося поки що жодного разу.

— Що ж то за істина?

— Вона стосується людської природи. Я відкрив, що коли нам представляється можливість піддатися спокусі, то зрештою це неодмінно трапиться. Будь-яка людська істота на землі, за сприятливих умов, ясна річ, схильна творити зло.

— А я вважаю…

— Мова не про те, що вважаєш ти, чи що вважаю я, чи в що нам хотілося б вірити. Мова про те, чи вірна моя теорія. Ти хотіла знати, хто я? Я — промисловець, я дуже заможний і дуже відомий, я був царем і богом для тисяч людей; часом я був з ними жорстокий, а за необхідності — добрий.

«Я — той, хто наяву пережив таке, що іншим людям не привидиться й уві сні, той, хто знаходив безмежність блаженства й володів безконечним осягненням. Я — той, хто пізнав рай, вважаючи, що знемагає в пеклі сімейної буденщини, і той, хто пізнав пекло, попри те що міг би раювати на всеосяжній свободі. Я — той, хто все своє життя творив добро й зло, й, думаю, ніхто на світі не підготований краще, ніж я, до відповіді на питання про саму суть буття. І тому я тут. І я знаю, про що ти зараз запитаєш».