Читать «Диявол і сеньйорита Прим» онлайн - страница 4

«Певне, я мушу якось діяти. Адже той, кого я чекала, врешті-решт прийшов».

Кілька хвилин вона придивлялася й прислухалася до того, що діялося довкола: грозові хмари висли над містом все нижче, однак гуркіт ущух. Берта як добра, хоча й колишня католичка відкидала всякі повір’я й забобони взагалі, а місцеві забобони, що сягали своїм корінням древньої кельтської цивілізації, в лоні якої й виникло за сивої давнини містечко Віскос, — то й поготів.

«Грім — це лише явище природи. Якби Господь намірився звернутися до людей, він знайшов би інший спосіб, простіший».

Поки вона собі так міркувала, знову — і тепер уже зовсім близенько, гримнув грім. Берта підвелася, забрала свій стілець і ввійшла до будинку, щоб не опинитися під дощем, проте серце її несподівано стислося від незбагненного жаху, зрозуміти причину якого вона так і не спромоглася.

«Що ж я маю вдіяти?»

Знову їй захотілося, аби незнайомець якнайшвидше поїхав з їхнього містечка, бо вона вже надто стара, щоб давати раду собі самій, Віскосу, а головне — Господу-Вседержителю, — хай тільки проб’є час, і він, поза сумнівом, вибере собі для підтримки й опори когось молодшого. Все це — порожня маячня, — її чоловік полюбляв задля забавки вигадувати всяку всячину, щоб допомогти їй скоротати час.

Однак вона бачила диявола — і в цьому не було в неї жодного сумніву.

Диявола, що набув подоби людини із плоті й крові, в одязі подорожанина.

***

В одному будинку з готелем містилися: продуктова крамниця, ресторан, де подавали страви місцевої кухні, та шинок, куди навідувалися мешканці Віскоса погомоніти про погоду або про те, що нинішня молодь геть збайдужіла до життя села. «Дев'ять місяців — зима, решта три — каторга», — казали вони, маючи на увазі, що всього лише за дев'яносто днів треба виорати й засіяти поле, виростити й зібрати врожай, скосити й заскиртувати сіно, поостригати овець.

Усі місцеві знали, що живуть у світі, якого більше не існує, та при цьому вперто не хотіли погоджуватися з тим, що вони — останнє покоління хліборобів і пастухів, які впродовж ось уже стількох сторіч мешкали в цих горах. Рано чи пізно з’являться і в їхніх краях машини, і худобу тепер розводитимуть за тридев’ять земель звідси, годуючи її за спеціальним раціоном, і якась велика іноземна фірма, викупивши містечко, перетворить його на гірськолижний курорт.

Така доля вже спіткала всі довколишні містечка, один тільки Віскос не здавався. Справа, певно, була в тім, що надто сильне жило тут почуття обов’язку перед минувшиною й перед пам’яттю пращурів, які колись мешкали на цій землі й втолкували нащадкам, як то важливо — не коритися до останнього.

Приїжджий уважно прочитав реєстраційну картку, міркуючи, як її заповнити. З його акценту місцеві вирішать, що прибув він з якоїсь південноамериканської країни, тож можна написати — «Аргентина», — йому дуже подобалася її футбольна збірна. У графі «Домашня адреса» він зазначив «вулиця Колумбії», пригадавши, що є в Південній Америці такий звичай — на знак поваги називати вулиці й майдани іменами сусідніх держав. А ім’я собі він позичив у одного знаменитого терориста, що жив у минулому столітті.