Читать «Диявол і сеньйорита Прим» онлайн - страница 3

Проте в Берти були інші причини сидіти на призьбі. Й того ранку, коли побачила вона незнайомця, який, піднявшись стрімким схилом, поволі попрямував до єдиного в тому містечку готелю, збагнула — дочекалася. Хай скільки разів вона його собі уявляла, а він виявився зовсім інший: у поношеній, аби не сказати обшарпаній одежині, пелехатий, неголений.

І супроводжував його диявол.

«Чоловічок мій мав рацію, — подумала вона. — Не сиділа б я отут, ніхто б нічого й не запідозрив».

Берта не надто вміла вгадувати вік і тому прикинула, що прибульцю могло бути років сорок-п’ятдесят. «Молодий», — подумала вона, і хід її думок зрозуміє лише той, хто доживе до її віку. Вона запитала в себе, чи довго він прогостює в них, і, не одержавши відповіді, все-таки вирішила, що недовго, коли в нього із собою лише маленька валізка. А швидше всього — переночує та й подасться далі, прямуючи своїм шляхом, для Берти невідомим та й не цікавим.

Та все-таки не минули даремно роки, проведені нею на призьбі в очікуванні його появи, бо за цей час навчилася вона милуватися красою довколишніх гір, яких колись і не зауважувала, бо сама народилася тут і змалечку звикла до гірського пейзажу.

А прибулець, як і слід було чекати, увійшов до готелю. Берта подумала було, а чи не поговорити з священиком про цього непроханого гостя, та вирішила, що не варто: не буде священик її слухати, скаже, мов, вижила стара з розуму.

Що ж, тоді лишається тільки чекати, що воно буде далі. Адже дияволові, аби накоїти лиха, багато часу не треба, — як і ураганові, лавині чи шквалу, що в одну мить вириває з корінням столітні дерева. Отут і осяйнуло стареньку: лише від того, що довідалася вона про зло, яке цієї миті увійшло у Віскос, стан справ надто не помінявся: диявол погостює та й піде собі далі, і зовсім не обов’язково, що хтось постраждає від самої його присутності. Дияволи завше вештаються по білому світу: іноді знічев’я, аби рознюхати, що там коїться, а часом — аби спокусити якусь душу. Самі вони при цьому вельми підступні й рішення приймають без усякої логіки, корячись єдиному прагненню стати до бою з гідним супротивником. Берта гадала, що нічого надто цікавого чи примітного у Віскосі катма, й більше ніж на добу це містечко не може привернути нічиєї уваги, а вже князя тьми то й поготів.

Вона спробувала було повернути думки в інше русло, однак новоприбулець ніяк не виходив у неї з голови. А небо, ще зовсім недавно чисте та ясне, тим часом почало затягуватися хмарами.

«Що тут такого, — подумала Берта. — Восени завжди так». Ніякого зв’язку з появою незнайомця, простий збіг.

Аж ось вона почула віддалений гуркіт грому, а по тому — ще зо три. З одного боку це означало, що ось-ось рине дощ, однак з іншого, надто якщо згадати місцеві повір’я, — можна було витлумачити й так, що то пролунав голос розгніваного Бога, невдоволеного збайдужілими до його присутності людьми.