Читать «Диявол і сеньйорита Прим» онлайн - страница 16

Шанталь узяла брусок в руки, подивувавшись його вазі, обтерла й помітила на одній із граней два клейма та ще якісь цифри, значення яких зрозуміти не могла, хоч як старалася.

Скільки ж коштує цей зливок? Сказати точно важко, проте, — як запевняв тоді чужоземець, — досить, аби до скону віку жити безбідно. Шанталь тримала в руках утілення своєї мрії, що якимсь дивом виявилася такою доступною. Це був шанс раз і назавжди забути про дні й ночі у Віскосі, що нічим не відрізнялися одне від одного; забути готель, де вона працювала з тієї самої днини, як стала повнолітньою; забути про щорічні зустрічі з друзями й подругами, що давно полишили Віскос, бо батьки спромоглися відправити їх до великих міст — навчатися й опановувати життя, — забути про розлуку з усіма, до кого вже встигла призвичаїтися й прирости серцем; про чоловіків, які спершу обіцяли їй золоті гори, а назавтра їхали геть, навіть не попрощавшись; забути про все, з чим вона встигла й не встигла розлучитися. Тутечки, у лісі, настала найважливіша мить у її житті.

Життя завжди було несправедливе до Шанталь: батька вона ніколи не знала, мати померла під час пологів, зваливши їй на плечі увесь тягар провини; бабця заробляла на кусень хліба шиттям, заощаджуючи кожну копійчину, аби внучка могла принаймні вивчитися читати й писати. Шанталь була мрійлива — їй здавалося, що вона здолає всі перешкоди, вийде заміж, влаштується на службу у великому місті чи, може, якийсь натхненний шукач талантів приїде до їхнього ведмежого закутку, аби трохи відпочити, і побачить її. Либонь, стане вона знаменитою акторкою, напише книгу, яка здобуде їй гучну славу. Хтозна, може вона почує ще благальні волання фоторепортерів. Може, життя червоним килимом саме стелитиметься їй під ноги…

Кожен наступний день був днем очікування. Щовечора міг з’явитися у Віскосі той, хто оцінив би її по достоїнству. Кожна наступна ніч приносила надію на те, що чоловік, провівши ніч у її постелі, вранці забере її з собою і вона ніколи більше не побачить ці три вулички, муровані будиночки під череп’яними дахами, цвинтар і церкву, готель та крамницю, в якій можна купити натуральні продукти, які, однак, залежуються там місяцями й зрештою розпродаються як звичайні, фабричні.

Іноді їй спадало на думку, що кельти, які населяли цей край за давнини, заховали тут свої скарби й вона неодмінно відшукає їх. Втім, з усіх мріянь Шанталь це було воістину незбутнє, найнездійсненніше.

І ось тепер у руках Шанталь — зливок золота, той самий скарб, у існування якого вона ніколи, щиро кажучи, не вірила, те саме всеосяжне й остаточне визволення.

Її охопив страх — щастя, усміхнувшись до неї лише раз у житті, може зникнути цього ж вечора. А раптом чужоземець передумає? Або вирішить податися до іншого містечка й там пошукати жінку, яка охочіше, ніж Шанталь, погодиться допомогти йому в здійсненні його наміру? А чого б, скажіть, їй не підвестися, не піти додому, а потім, склавши свої нехитрі пожитки до валізи, просто не покинути Віскос?