Читать «Диявол і сеньйорита Прим» онлайн - страница 15

Другої ночі Шанталь опинилася перед лицем Добра й Зла. Вона заснула глибоким та міцним сном, ніби кудись провалилася, і нічого їй не снилося, та не минуло й години, як дівчина прокинулася. Ззовні не долинало ані звуку — навіть вітер не брязкав металевими віконницями, навіть нічне птаство змовкло. Ніщо, геть ніщо не вказувало на те, що Шанталь досі перебуває у світі живих.

Підійшовши до вікна, вона кинула погляд на безлюдну вулицю, на мжичку й туман, крізь який насилу пробивалося неонове світло готельної вивіски, і в цьому понурому світлі Віскос здавався ще тужливішим, ніж завше. Шанталь добре знала цю тишу, — вона панує в кожному провінційному містечку й означає аж ніяк не мир і не спокій, а цілковиту відсутність будь-яких новин, які були б варті того, щоб про них згадувати.

Шанталь перевела погляд на гори. Бачити їх вона не могла через низько навислі хмари, проте знала, що десь там захований зливок золота. Точніше сказати — жовтава цеглинка, залишена чужоземцем, який вказав їй точне місцезнаходження скарбу, ніби благаючи, щоб дівчина викопала те золото й узяла його собі.

Вона повернулася до постелі, попереверталася з боку на бік, знову підвелася й пішла до ванної, стала розглядати себе в дзеркалі, подумала, що вже незабаром почне втрачати свою принадність, знову лягла. Пошкодувала, що не прихопила з собою ту пачку цигарок, забуту на столі в шинку кимсь із відвідувачів, а втім, може воно й добре, що не прихопила: той напевне повернеться по неї, а Шанталь не хотіла, щоб їй перестали довіряти. Так вже було заведено у Віскосі: у напівпорожньої пачки цигарок десь був власник; ґудзик, що відірвався від пальта, заведено було зберігати доти, доки хтось не кинеться за ним і не запитає, чи, бува, не знаходили; здачу слід було відраховувати до останнього мідяка, і округляти рахунок не дозволялося. Трикляте місце — все тут влаштоване міцно, надійно й передбачувано.

Переконавшись, що заснути їй не вдасться, вона спробувала було помолитися й пригадати бабусю, але перед очима невідступно сновигало одне й те саме — ямка в землі, жовтавий брусок з налиплими на нього грудками, цурпалок гілляки, затиснений у неї в руці, як костур подорожанина, що зважується в путь. Шанталь кілька разів засинала, та одразу ж прокидалася, а за вікном стояла та сама могильна тиша, і та сама картина безупинно прокручувалась у неї перед очима.

Коли ж Шанталь помітила, що за вікном зайнялися перші світанкові промені, вона одяглася й вийшла з будинку.

Попри те що люди у Віскосі звикли вставати вдосвіта, була така рання година, що містечко ще спало. Шанталь пройшла безлюдною вулицею, де кілька разів обернувшись, аби упевнитися, що чужоземець не йде слідом. Втім, туман був такий, що хоч в око стрель, — за два кроки нічого не видно. Шанталь час від часу зупинялася й прислуховувалась, чи ніхто не йде, але чула лише, як калатає серце в грудях.

Дівчина зайшла глибоко в ліс, дійшла до валуна, схожого на літеру «Y», — цей камінь завше викликав у неї тривогу: здавалося, він от-от перекинеться, — взяла ту саму гілку, що лишила напередодні долі, і заходилася рити нею землю там, де вказував тоді чужоземець, потім засунула руку в отвір і дістала звідти зливок. Аж тут вона помітила: в хащі й досі було так тихо, що здавалося, ніби від чиєїсь присутності птаство й звірі причаїлися й листя завмерло на деревах, — дивина та й годі!