Читать «Дитя песиголовців» онлайн - страница 167

Вона замовчала. Відчула, як до горла підступає нудота.

— У сестри були такі само, — сказав Яромир. — Наречений привіз, із тридев’ятих.

— Вона… Її?..

— Вони поїхали. Сюди, до вас. Відмовилися від громадянства, одразу як почалося. Вона якраз мала народжувати.

У горлі стояв клубок — слизький, липкий, холодний, як дохла медуза.

— Може, все-таки знайти їх? Щось… переказати?

— Три хвилини, — нагадав він. — Давай по суті. Чи ти хотіла просто позбутися докорів сумління?

Це пролунало як «докххорггів», і Марта помітила, що синці й підсохла кров поступово змінюють свій колір. З фіолетового на коричневий. Там, де починає пробиватися шерсть.

— Штоц, — сказала вона тихо. — Допоможи мені знайти тих, хто вбив Штоца. Дай зачіпку. Будь ласка.

Яромир кивнув так, наче чекав на це запитання.

— Коли я приходив до нього в останній раз… там був іще хтось. Штоц попросив мене зачекати у нього в кімнаті, не виходити. Я чув, як вони говорили у передпокої. Він щось передав. Сказав: «Не раніше, ніж за три-чотири дні. Подивишся, як поводитиметься. Раніше навіть не намагайся». Той, хто прийшов, запитав про щось, я не розібрав. Штоц відповів: «Навряд чи будуть ускладнення. Але якщо почнуться — просто дочекайся мене».

— Він не називав імен? Взагалі нічого більше? Тоді це не має сенсу. Тобто це міг бути хтось, кого він зустрів на площі. Той, хто вбив його. Але…

Яромир застогнав і витягнув шию вперед, до Марти. Він клацнув щелепами, очі в нього блиснули.

— Цей хтось пахнув м’ятою, а під нею — гнилою рибою. Запам’ятай: м’ята і гнила риба. І коли він прийшов… я визирнув у вікно. Ви вже стояли під під’їздом. Розумієш?

Марта не зрозуміла. А пояснити він не встиг — дверцята відчинилися, у салон упхалися двоє в чорному, один одягнув на голову Яромиру мішок, другий допоміг вивести і запакувати до сусідньої машини.

— Бачиш, — сказав, влаштовуючись навпроти, пан Хаустхоффер, — я свого слова дотримуюся.

Хоча він простояв весь цей час під дощем, костюм у нього був сухий, і шкіра — суха.

У сні Марта навіть відчуває жар, який іде від нього. Вона дивиться на вервечку чорних безликих машин, що вирулює з подвір’я і тягнеться кудись у двори, у бік проспекту. Потім помічає у люстерку заднього виду спалах, обертається — і бачить, як злітає над парканом дах спортзалу. Величезна, помаранчево-жовта хвиля штовхає її вгору, вгору, вгору, — а потім розходиться на всі боки, наче величезна квітка, що напилася цього дощу й тепер рветься до неба.

Гуркоту не чути. Це дуже надійна машина, розуміє Марта. Чи дуже милосердний сон.

Вона не пам’ятає, чи був гуркіт наяву.

Але пам’ятає, як дивився у бік школи Хаустхоффер. Відблиски забарвлювали його обличчя жовтим і багряним, і воно здавалося майже людським.

«Тільки завдяки тобі», згадує вона. «Тільки завдяки тобі все обійшлося малою кров’ю».

І ще: «Я ж казав, що віддаю перевагу правді».

Щось утримує її від того, щоб кинутися на Хаустхоффера з кулаками. Може, розуміння того, що це тільки сон?